Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 6 листопада 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогоднішнє євангельське читання (Лк. 7:11-16) вводить нас в атмосферу, може, одного з найбільш величних і водночас несподіваних чуд, вчинених Ісусом під час Свого земного служіння. Це б справді несподіване чудо, бо ніщо його не віщувало. Зовсім раптово біля брами міста Наїна Ісус разом із громадою Своїх учнів зустрічає похоронну процесію.

Тут ніхто не знає Його Самого. Може, вже й чули про Нього як про проповідника. Але зараз, під час похорону, був не той момент, щоб слухати проповіді якогось прибульця із Назарету, з недалекого від Наїна міста. Всі були зосереджені на одному: на горі прощання із одинаком вдови і на співчутті цій вдові. І не можна навіть припустити, щоб вона, зажурена мати, помітила чужинця, який наближається до похоронної процесії. Бо вона була цілком занурена в своє горе, у спомини про сина, якого втратила назавжди.

І ось раптом Ісус, не чекаючи жодних слів прохання, Сам наближається до вдови, втішає її і підводить її сина!

Чи мали вона сама або її син якісь заслуги, які привернули саме до них увагу Ісуса? Ми, в усякому разі, нічого не дізнаємося про це. Ми взагалі нічого не знаємо про мотиви цього чуда. Тільки стаємо перед фактом порушення всіх земних законів природи, коли мертвий підводиться і повертається до життя, повертається до своєї матері.

І тут ми зустрічаємося з тією загадковою сферою, яка для нас самих часто, попри весь життєвий досвід, лишається таємницею, – із сферою наших людських емоцій. Ми часом надаємо їм мало значення. Нам здається, що коли ми нікого не образили словом, а тільки зневажили думкою, то майже і не вчинили гріха. І дивуємося, чому Христос вчить нас, що грішить не тільки той, хто образив свого брата, але й той, хто в серці своїм його зненавидів, хто побажав йому злого, хто засуджував його в своїх думках.

Але ж емоції також значущі! І саме невисловлене волання матері юнака із Наїна – воно і стало молитвою, яка змусила діяти Божого Сина. Воно стало молитвою без слів, яка перетворилася на імпульс до воскрешення цього юнака.

Христос чує те, що ми промовляємо в нашому серці. І не тільки Христос. Ми і самі помічаємо, коли хтось дивиться на нас неприхильним оком, коли хтось подумки засуджує нас – ми це відчуваємо, хоча й жодного слова не було сказано. А які почуття вирують, буває, в нашому серці, коли ми переймаємося ворожістю, ненавистю один до одного! Саме тоді народжується гріх. Якщо його своєчасно не видалити зі свого серця, невідомо, які плоди він принесе…

Євангеліє вчить нас контролювати емоції, бути господарями в своєму внутрішньому світі, підпорядковувати емоції вірі. Воно вчить пам’ятати, що емоції мають свою ціну і свій потужний голос. Такий голос, що може навіть привернути увагу Бога і змусити Його діяти.

Тож і сьогоднішній день – день спомину про наїнську вдову – це день нашого занурення у власний внутрішній світ і роздумів над тим, чи завжди ми буваємо господарями над внутрішнім голосом, яким промовляє наше серце? Чи завжди той голос промовляє слова, яких би ми не соромилися, коли б вони були висловлені вголос? Чи завжди ми співміряємо свої внутрішні сили і свої наміри раціонально?

Хай же урок наїнської вдови, урок, який дається нам усім Христом, допоможе нам цінувати, слухати цей внутрішній голос і панувати над ним! Пам’ятаймо, що наша молитва народжується не в устах, а в серці. Коли це справді буде потужна молитва, яка обіймає всю нашу істоту своєю силою, то, як вчить Христос, ми можемо і гору здвигнути цією молитвою. Тоді ми й зможемо ублагати Бога, щоб Він повернув до життя і невиліковно хворого, і навіть померлого. Амінь.

(Переглянуто 79 разів, 1 переглядів сьогодні)