Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 3 листопада 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Замислимося над тим, чому Ісус саме в цю мить ніби випадково опиняється біля маленького юдейського містечка Наїн (Лк. 7:11-17)? Опиняється тоді, коли з міської брами виносять тіло сина вдови, який, помираючи, залишив свою матір напризволяще. Ми не знаємо ні його імені, ні ситуації смерти. Ми тільки зустрічаємо Христа біля труни хлопця.

Очевидно, що якби йшлося про звичайні людські стосунки і не про Боголюдину, а про звичайну людину, ми могли б приписувати цю зустріч випадкові. Але в земному житті Христа немає нічого випадкового. Все Його життя є посланням — доброю новиною, зверненою до кожного з нас. І кожен епізод цього послання набуває великого сенсу.

Христос іде, щоб перемогти смерть. Врешті решт це є Його головна місія. Він іде, щоб перемогти те, що здається невідворотним для людини. І для того, щоб ми з вами могли адекватно зрозуміти послання, яке Він нам залишить на Голгофі, Він і зустрічає перед цим вдову, аби показати нам усю глибину трагедії смерти.

Нам сьогодні важко уявити собі, як самотній жінці без жодного захисту її прав, без ніякого матеріяльного забезпечення, без служб суспільної опіки, які існують у сучасному світі, було в стародавньому світі залишитися одній після смерти сина. Вона не мала ніяких громадянських прав, навряд чи мала якесь майно. І Христос іде, щоб порятувати її — повернути їй сина! Разом із тим він іде, щоб показати нам: є те, що здатне подолати смерть.

Богослови і зараз сперечаються про те, наскільки смерть є вписаною в людську природу. Святе Письмо і творіння Святих Отців вказують нам на те, що смерть була наслідком первородного гріха. Адам і Єва не були призначені для смерти. Вони були покликані для вічного життя, як покликаний до нього і кожен із нас. Але питання в тому, наскільки це фізичне тіло, яке ми бачимо один в одного, здатне витримати вічне життя. Адже й Христос, Сам воскреснувши, приходить у тілі, яке часом стає невпізнанним як для апостолів Луки й Клеопи (Лк. 24:13-31), так і для жінок мироносиць. Але коли Він потім відкривається, стає видно, що Його нове, воскресле й переображене тіло є пластичним. І апостол Фома може торкнутися ран Христа, які лишилися після Його розп’яття (Ін. 20:26-28).

Ці питання лишаються для нас постійними, маючи не лише метафізичний, але й онтологічний сенс. Бо в них коріниться загадка нашого з вами буття, відповідь на яку ми знайдемо, може, колись у майбутньому. Але Христос іде, щоб сказати: «Відповідь є!» В той час, коли Він зустрічає вдову біля Наїну, ще не було відкрито браму райського життя. Смерть прирікала всіх на перебування у шеолі. Це слово ми можемо перекладати як “пекло”. Та воно означає те місце перебування спочилих, незалежно від їхнього способу життя на землі, яке було відоме старозавітній людині ще до того, як Христос повернув їй право на вічність.

Але вже давно пролунали слова пророка Осії, які потім так тріумфально повторюватимуться і апостолом Павлом у Посланні до Коринтян, і Йоаном Золотоустим, слова якого ми слухаємо на кожній воскресній утрені: «Смерте! Де твоє жало? Аде! Де твоя перемога? Немає їх!» (1 Кор. 15:55). Тут смерть ніби персоніфікується, уявляється втіленням злих темних сил, які перемагають людину. І людська фантазія, зокрема українська народна казка, зображує смерть як лиху стару жінку з косою, яка приходить, щоб стинати повних життя людей. Очевидно, що це вигадки людської фантазії. Але за цими вигадками приховується фаталізація смерти, страх перед нею.

Бо біль, страждання, яких зазнає людина, прощаючись із життям, є наслідком накопичених нами в цьому житті помилок, гріхів. Але водночас є й підсумковим іспитом, який ми маємо скласти, щоб, спокутувавши свої провини в цьому світі, перейти у світ вічний.

Христос зустрічає юнака на порозі іншого життя. Він зупиняє його і показує нам, що Він, Господь Бог, є господар над цим порогом. Він – суддя. І Він здатен повернути нас для того, щоб ми й далі проходили це життя. Можливо, юнакові з Наїну було потрібно скласти свій іспит тут, на землі. Може, він дочекався Христового воскресіння. І, може слідом за благорозумним розбійником, який визнав Христа Спасителем, помираючи на хресті: “Ісусе, згадай мене, коли прийдеш у Царство Твоє!” (Лк. 23:42), цей юнак також увійшов у вічне Небесне Царство, там, де праведники спочивають.

Це Євангеліє змушує нас замислитися над сумними речами. Бо невідворотність смерти лякає людину. І кожен із нас сахається, зустрівшись із згадкою про неї. Христос відкриває нам загадку, драму смерти по-іншому. Він відкриває її як пролог до іншого життя, пролог, який мусимо пройти. І страх перед нею не повинен нас паралізувати в цьому житті. Спокійно і впевнено ми можемо зустріти свою смерть. Так, як зустрічають її наші захисники зараз на Східному фронті. Так, як зустрічали її воїни Української Повстанської Армії, які воювали за Україну під час і після закінчення Другої світової війни.

Нещодавно мені на очі потрапила стаття, яка розповідала про одну жінку, народжену подружжям воїнів Української Повстанської Армії. Щойно народившись, вона відразу залишилася без батьків. Українські повстанці, зовсім юні воїни, віддали дитину в село на виховання до родичів. І вона росла, не знаючи ні долі батьків — вони загинули вже через рік, – ні імени, яке їй вони дали. І тільки згодом вона почула розповідь про своїх батьків, а вже за часів незалежности України відвідала їхню могилу. Ці воїни не боялися смерти. Вони прийшли до неї впевнено і зуміли, помираючи, подолати смертю смерть. Так, як Христос “Смертю смерть подолав. І тим, що в гробах, життя дарував” (Тропар Пасхи).

Юнак, який помер у Наїні, стає знаком надії на вічність для кожного з нас. Знаком на те, що Христос, Який приходить до кожного з нас і супроводжує через життя, здатен і нас провести через цю браму неушкодженими за однієї умови: якщо ми не будемо тікати від Нього, якщо ми не будемо поринати в свій внутрішній, обмежений світ.

Ті воїни, які помирали за Україну, не думали про те, щоб будь-якою ціною зберегти своє життя. Вони свідомо йшли на смерть і через це її перемогли. Вони не ховалися у власному індивідуальному світі. Навпаки, вони йшли боротися за всіх нас, знаючи напевно, що не доживуть до часу перемоги.

Перемога над смертю є перемога над власною слабкістю, страхом, над власним індивідуалізмом, егоцентризмом. І Христос допомагає нам відчути радість цієї перемоги. Ту радість, яка дозволяє нам сміливо йти через життя, не боячись того невідворотного, що насправді для праведної сильної людини неодмінно стане не кінцем, а прологом до нового вічного життя. Амінь.

(Переглянуто 65 разів, 1 переглядів сьогодні)