Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 26 жовтня 2014 року

Дорогі брати і сестри!

Нам не треба мобілізовувати свою фантазію для того, щоб уявити цю нещасні вдову із Наїну (Лк. 7:11-16). Скільки заплаканих матерів ми бачили за останні місяці! Скільки наших землячок проводжало в останню путь юнаків вісімнадцяти, двадцяти, двадцяти п’яти років! Проводжали разом з ними свої надії няньчити онуків, радіти успіхам своїх дітей…

Ми бачили на їхніх обличчях ту саму скорботу від безповоротної втрати, що її несла на собі наїнська вдова. І, може, це давало нам надію на те, що бачить їхні страждання і Сам Христос, Який завжди готовий прийти нам на допомогу саме в мить нашої найбільшої втрати, коли ми кличемо Його, коли ми Його потребуємо.

Ми не знаємо, чи волала до Бога в цей час мати свого одинака із Наїну. Але можемо бути певними, що її страждання не могли не викликати співчуття у Сина Людського – Ісуса Христа, Який у її стражданнях передчував і страждання Своєї земної матері – Пречистої Діви, яка так само прощатиметься з Ним біля хреста на Голгофі.

На щастя, нам не всім самим доводиться пережити таке важке прощання. Але скільки втрат кожен із нас може пригадати в своєму житті! Скільки буває несправджених надій, поразок! Скільки трапляється зрад тих людей, на яких ти сподівався! І кожного разу біль проймає наше серце і намагається відібрати в нас те, може, найкоштовніше, що ми несемо в житті, – надію.

Саме в цей час ми повинні пам’ятати, що Бог завжди нас чує, що Він готовий прийти нам на допомогу, якщо ми витримаємо ці випробування. Він дає нам їх перенести, Він допомагає нам, опиняючись біля нас. Але ми самі повинні скласти іспит своєї людської зрілости. Чи здатні ми не зневіритися в цей час? Чи здатні ми побачити за теперішніми втратами шанс на майбутнє відновлення своїх життєвих позицій і тих цінностей, які раптом здалися загубленими?

Наші земні втрати, наші поразки – нагадування про необхідність боротися за майбутнє. Ця боротьба може бути успішною за однієї умови: коли Бог буде з нами. Якщо ж ми відвертаємося від Нього, якщо зневірюємося в Його підтримці, – ось тоді це буде наша вічна фатальна поразка.

Чому Ісуса не було біля тих матерів, які забирали своїх дітей з Михайлівського монастиря і які зустрічають труни із східного фронту? Можемо ми себе про це запитати? Можемо. Але ми, християни, вже маємо відповідь! Бо матері приймають своїх дітей вже тоді, коли їхні душі приймає Сам Христос. Бо той, хто постраждав за правду, той, хто поліг за християнські цінності і за майбутнє свого народу, приймається Христом до вічного життя. Господь чекає їх у житті вічному, в тому житті, право на яке нам з вами, живим, ще треба заслужити у майбутньому.

Христос обіймає їх замість матерів там, у Небесному Царстві, разом із праведниками. Разом із мучениками за віру, які так само гинули, не схиляючись перед римськими імператорами з їхніми поганськими цінностями.

Молимося сьогодні за те, щоб Бог дав нам свідомість Своєї присутности в нашому житті. Щоб ми ніколи не втрачали надії і завжди готові були, обернувшись, як мати біля брами Наїнського містечка, побачити: до нас вже прямує Христос, аби саме в цю мить – в мить, може, найбільшої драми в нашому житті  – дати відчути Свою присутність. Амінь.

(Переглянуто 112 разів, 1 переглядів сьогодні)