81972.p Наїнська вдова

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 10 листопада 2013 року

Дорогі брати і сестри!

З усіх трьох випадків, коли Євангеліє розповідає нам про те, як Господь Ісус Христос воскрешає померлих, цей, мабуть, найбільш загадковий (Лк. 7:11-16). Нам відносно легко зрозуміти, чому Христос воскрешає праведного Лазаря: вони були знайомі, Христос Сам сумував за ним, навіть, заплакав, почувши про його смерть і побачивши місце його поховання (Ів. 11:1-44). І благання Яїра та тих, хто прийшли з ним, про зцілення його доньки також могли стати емоційним поштовхом до виконання їхнього прохання (Лк 8:41-56). Навіть, більше того: вони просили тільки зцілити дівчинку, а вона вже померла. І Христос воскресив її.

Але тут ми не чуємо жодного прохання. Ми бачимо тільки безмежно велике людське горе, яке об’єднало мешканців Наїну довкола матері і вдови, що залишилася самотньою зі смертю сина. І Христос Сам іде до них. Ніби випадково Він потрапляє саме в це місто в той час, коли ховають єдиного сина вдови. І дає те, чого від Нього не просили, не сподівалися: Він повертає їй сина!

Скільки можна міркувати над причинами цього! Випадок? Та не може бути в Євангелії випадків. Бо хто ж і творить те, що нам часом здається випадком, як не Сам Творець усього! Що ж хоче Христос нам цим сказати? Бо кожне слово Євангелія – це послання, яке Христос спрямовує до всіх нас, як людства, і до кожного з нас окремо. Христос показує нам силу людського єднання у співчутті. Місто, яке напевно було різним, так само, як Харків, або будь-яке інше місто чи містечко, в якому напевно, були люди, розсварені між собою, недружні один до одного, – це місто раптом згуртувалося і оточило вдову з її горем своїм співчуттям, своєю солідарністю, своїми сльозами.

Саме тоді до них приходить Христос, коли ця сила емоцій, сила людського співчуття поєднала їх. Він дав їм те, про що вони й не мріяли. Як часто нам доводиться переживати подібні випробування: особисті втрати, суспільні потрясіння! І як рідко ми діяли так, як мешканці Наїну, як рідко це горе може нас справді об’єднати! Буває, що серед найбільших потрясінь ми шукаємо винних у цьому, шукаємо біля себе. Сваримося, коли треба єднатися і протистояти випробуванням. У багатьох випадках ці випробування даються нам, щоб нас іспитувати, нас спокушати. Бо спокуса і означає випробування: як ми, часом сторонні люди, ставимося до чужого горя, як ми слухаємо про події, котрі нас безпосередньо не зачіпають, але пов’язані з людськими сльозами, втратами, смертями.

Чи можемо ми відчувати себе частинкою невидимо об’єднаного людства? На жаль, майже ніколи ми не можемо дати на це ствердну відповідь… Часто, навпаки, буває, що ми ховаємося від цього горя за своїми клопотами, що ми не можемо бути спільниками навіть тоді, коли сама логіка життя підказує нам необхідність згуртуватися, щоб протистояти небезпеці, яка загрожує кожному із нас.

Як багато говориться в ці дні про необхідність єднання із сусідньою Росією, про важливість дружби із російським народом! Що ми можемо сказати проти цього? Нічого. Але хотілося б спитати тих, хто зараз організовує концерти на площах і поїздки по Україні з агітаційною метою: скільки вони зібрали власних, недержавних грошей для того, щоб допомогти постраждалим від повені мешканцям Далекого Сходу в Росії? Що вони зробили для цього самого простого російського народу? Не для можновладців, не для Газпрому – саме для звичайних росіян, біди яких не менші, ніж наші з вами, які потребують нашого співчуття, нашої молитви, нашої солідарности. І можливо, найбільш вони потребують нашої незалежної постави, яка дає і їм надію на краще майбутнє так, як пробудила в них надію кілька років тому наша Помаранчева революція.

Господь чекає від нас сили людської солідарности. І коли нам даються випробування, треба пам’ятати, що ми або можемо залишитися зі своїми особистими справами, спробувати втекти від випробувань, думаючи, що вони нас не стосуватимуться, або можемо діяти так, як чекає від нас Господь: бути разом, підтримувати один одного, бути солідарними у горі, щоб бути разом у вічній радості в Небесному Царстві. І саме тоді, коли ми матимемо цю силу і мудру проникливість належної відповіді на виклики часу, тоді ми й можемо сподіватися на те, що сила і наших об’єднаних емоцій приведе до нас Спасителя так, як привела колись до брами Наїну. І у потрібний час Він дасть нам навіть більше від того, чого ми від Нього прагнемо! Дасть нам спасіння, вічне життя, дасть нам гідну винагороду за силу, пробудження якої Він чекає від нас, – силу людської солідарности і взаємної любові. Амінь.

(Переглянуто 39 разів, 1 переглядів сьогодні)