Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 2 листопада 2014 року

Дорогі брати і сестри!

Лишається менше тижня до нашого головного річного свята – храмового свята, дня пам’яти небесного покровителя Дмитрівської церкви вмч. Димитрія Солунського. Цей день завжди підсумовує певний етап духовного зростання і парафії в цілому, і кожного з нас зокрема. Щороку відтоді, як у далекому вже від сьогодні 1992 році в Свято-Дмитрівському храмі вперше було відновлено богослужіння, після довгої паузи, викликаної большевицькими репресіями, ми в цей день визначаємо перебіг розвитку парафіяльної громади.
І ось за тиждень до храмового свята Церква пропонує нам, може, найбільш доречний у цей момент матеріял для роздуму: Євангеліє від Луки переповідає нам притчу Спасителя про сівача (Лк 8:5-15). У ній Христос порівнює Себе Самого і місію Церкви із шляхетною місією сівача зерна. Кожна християнська громада має займатися власне тим самим: сіянням духовного зерна. Євангельське читання, яке щойно пролунало, – це теж зернина, кинута Самим Христом через посередництво Церкви у серце кожного із нас. І тут ми маємо замислитися: а як ми приймаємо цю зернину? Чи вона розвивається в нашому серці? Які плоди дали ми за роки нашого свідомого перебування в церкві?
Дуже зручно уявити собі перший вимір Христової притчі: зерно, котре впало край дороги. Бо ж і церква наша знаходиться край дороги, біля одного з найбільш жвавих шляхів Харкова – давнього Катеринославського, тепер – Полтавського шляху. Крім того, за ці вже понад два десятки років ми всі відчували себе постійно біля великого насиченого шляху історії, який повниться подіями. Кожна з цих подій привертає нашу увагу, всотує нас у себе, змушує зосереджуватися на ній. А, отже, часом і відвертає від того, що для нас є найважливішим.
Хіба не важливо було виявити своє ставлення до численних виборів, які пройшли за цей час? Хіба не треба було засвідчити свою громадянську позицію, коли починалися протестні акції? Хіба можемо ми лишатися осторонь якихось важливих подій у культурному житті? Все це і є та дорога, той інформаційний потік, біля якого ми стоїмо.
Але можна по-різному ставитися до цього потоку. Можна із чистого потоку напитися води і стояти милуватися ним. А можна, як нещодавно нещасні мешканці Шрі Ланки *1, опинитися під брудним селем, який котиться з гори, і назавжди загинути в ньому.
Так само, коли ми всю нашу увагу, весь наш час присвячуємо подіям, які відбуваються у суспільному, економічному, культурному житті, і робимо це для нас пріоритетним, коли ми Христа ховаємо десь на другий план і своє духовне життя зменшуємо до мінімуму – ось тоді ми і опиняємося у становищі зернини, яка впала біля дороги і яку знищили потоки, що йдуть тією дорогою.
Буває в нас і так, що ми радо, з ентузіазмом починаємо духовне життя, беремо на себе якісь дуже місткі зобов’язання, починаємо читати повністю ранкове й вечірнє правило, ходимо до церкви регулярно. Але раптом виявляємо, що наше серце збайдужіло до молитви, стало подібне до каменю. І паростки, які почали були закорінюватися, скоро засихають. Нам стає все важче молитися, все частіше ми заощаджуємо час на розмові з Богом. І раптом у неділю з’ясовується, що нам треба піти на якийсь дуже важливий захід, або поїхати на дачу, або поспілкуватися з кимось. І ми раз, вдруге, втретє пропускаємо молитву, а потім виявляємо, що вже тиждень не ходили до церкви і невідомо, коли сповідалися і причащалися. Так виявляється, що і ми стаємо каменем, на якому несила прорости покладеній Христом зернині.
Буває і так, що наша віра опиняється серед терня довколишнього світу. Хтось з нас підсміюється, ми опиняємося в середовищі, де розповідають непристойні анекдоти, йдемо на застілля, де не можемо не випити разом з усіма і не поговорити на якісь слизькі теми. І так ми непомітно для себе опиняємося серед терня, яке глушить те, що в нас було вже проростало. І ми починаємо помирати духовно, не помічаючи цього.
Отже, сьогоднішнє євангельське читання має розбудити в нас бажання стати доброю ріллею, на якій може прорости і дати рясний плід кинута Христом зернина. Але кожен із нас починає в цю мить вагатися: «Як же мені бути, коли в мене таке нечуле серце?» Таж кожен господар, коли починає готувати свою землю для сівби, перевіряє спочатку, чи не лишилося в ній коріння від торішніх рослин, чи немає в ній каменів, які шкодитимуть зерну. Якщо поряд є терня, він вирубає його, і коли поряд проходить дорога, він намагається відгородитися від цієї дороги. Так і нам треба вчитися не тікати від суспільства, але вміти захищати свою віру, зберігати свої духовні пріоритети, триматися міцно, щоб не дати себе похитнути і духовно знищити будь-яким життєвим буревієм.
І саме тоді ми зможемо дати найбільше іншим людям і суспільству довкола себе, не гинучи під впливом інформаційних потоків, не засихаючи, коли відчуємо камінь під коренем зернини, що проростає в нашому серці, і негайно його позбудемося. Цебто коли навчимося захищати свою віру й залучати допомогу Самого Христа в плеканні її в своєму серці. Бо кожна людина, яка пережила радість зустрічі з Богом, знає, що немає нічого в житті, дорожчого за цей дар. Але його треба навчитися захищати й берегти.
Тож і сьогодні, передчуваючи наше велике свято – свято всієї харківської громади – ми молимося, щоб Господь дав нам стати доброю ріллею, на якій зросте колос, здатний засіяти зерном правди світ довкола нас. Амінь.
*1.-29 жовтня 2014 р. внаслідок сходження селевого потоку на південному сході Шрі-Ланки загинуло 10 чоловік, ще 250 були визнані пропалими без вісти. Під завалами опинилися 120 будинків.

(Переглянуто 152 разів, 1 переглядів сьогодні)