Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 15 листопада 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Щоразу, коли ми слухаємо цю притчу (Лк. 8:5-15), кожен із нас замислюється: на кого ж із цих чотирьох категорій схожий я? Як хотілося б бути схожим на останнього слухача, подібного до родючої, щедрої, доброї землі, який, прийнявши в своє серце слово Боже, пророщує його в своєму житті сторицею! Але сумління підказує нам, що, на жаль, у нас так мало підстав ототожнювати себе з цим найкращим типом слухачів…

Натомість часто наше серце було схоже на камінь – ґрунт кам’янистий, – який не дозволяв нам прийняти повною мірою Слово. Як часто наша душа, наш внутрішній світ виявлялися захаращеними різного роду терням, серед якого Слово губилося, завмирало, згасало! І, нарешті, чи не найчастіше нам доводиться бути схожими на зерно, що впало край дороги?

Ми живемо у інформаційно насиченому суспільстві. І єдине правдиве слово часто губиться серед різного роду шумів, якими насичене наше життя, серед порожніх розмов, осудів, напружених аґресивних телепрограм і радіопересилань, губиться серед різного роду хвиль зла, які прокочуються в світі і намагаються нас підкорити.

І серед цих сумних роздумів над собою нас може охопити спокуса фаталізму: «Ось я такий уже є і не можу змінитися. І навряд чи можу сподіватися на щось інше…». Це, мабуть, найбільша помилка, якої ми можемо припуститися. Ми можемо змінитися! І Христова притча – це тільки алегорія, яка жодною мірою не поділяє все людство на чотири застиглі групи слухачів. Вона дає нам різні моделі поведінки як заохоту і пересторогу водночас. Як заохоту творити свій внутрішній світ ніби родючу ріллю, здатну прийняти Слово. І як пересторогу – остерігатися всіх форм внутрішнього спротиву слову Євангелія, яке несе нам Христос через Свою Церкву.

Як це зробити? Працювати над собою, змінювати себе. Не вважати, що ти вже непохитний і незмінний. Яким би не був наш вік, ми завжди можемо змінити себе. Не самі з себе, а за Божою допомогою. І навіть тоді, коли наше серце здається закам’янілим, нечулим до молитви.

Кожне серце здатне перетворитися на добру землю, якщо ми постійно змочуємо цей камінь – серце – видимими чи невидимими сльозами. Сльозами співчуття до ближнього, сльозами розчулення на молитві, котрих не треба соромитися і про котрі мріяли подвижники як про вияв найбільшої близькости до Христа.

Ми можемо захистити себе від натовпів, які проходять повз нас життєвою дорогою і топчуть Слово в нашому серці, якщо ми будемо постійно тримати довкола нього захисний мур. Такий, знаєте, як на сучасних великих трасах будують перед великими житловими комплексами для захисту житла від шумів, котрі долинають з дороги. Цією стіною, цим захисним муром для нас може стати стіна мовчання.

Захищатися від непотрібних телепрограм, від зайвих розмов, просто мовчати і уникати участи у непотрібних осудах – це теж мистецтво. І відкрити те, що мовчання може бути найкращою формою розмови з Богом – це велике і радісне відкриття. Людині сучасного світу, яка дуже боїться часом тиші, треба вчитися входити у велику тишу спілкування з Богом, що до неї нас підносить справжнє християнське переживання всюдиприсутности Творця у нашому житті.

І нарешті терня. Терня треба виполювати! Тільки коли ми зможемо позбутися його, тоді будемо здатні дати врожай. Цього терня є чимало в нашому житті, як бур’яну – у іншій притчі, де Христос розповідає про злу людину, що посіяла бур’ян на засіяному збіжжям полі (Мт. 13:24-30). Так само і в нашому серці з’являється так багато бур’яну, так багато непотребу, якого ми часом шкодуємо позбутися, не зважуючись викинути його геть.

У Києво-Печерському патерику розповідається про пошук місця, на якому мала бути збудована Успенська церква. Преподобний Антоній Печерський просив Бога про те, щоб Він дав то один знак, то інший. І врешті вогонь зійшов із неба і випалив увесь хмиз на тому місці, де мала бути зведена ця велична споруда – головна церква нашого народу. Так і ми маємо просити Бога, щоб Він дав нам палкий вогонь віри, здатний випалити всі тернини з нашого внутрішнього світу. Випалити вогнем Божої любови.

Все це дається в молитві, в постійних роздумах про Бога, у переживанні Його присутности в нашому житті, в постійному звертанні до Нього за порадою. Тиша в нашому житті потрібна нам для того, щоб ми чули голос Бога. Чули і відповідали…

Тож і сьогоднішнє євангельське слово вчить нас боронити внутрішню тишу, вчить будувати себе, вчить так зрошувати і розпушувати землю нашого серця, щоб воно перетворилося на добру землю, впавши в яку, зернина Божого Слова здатна буде дати в нашому житті врожай сторицею. Амінь.

(Переглянуто 78 разів, 1 переглядів сьогодні)