Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 10 листопада 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Ми знову в ці осінні дні вслухаємося в притчу, яка є однією з найвідоміших з усіх біблійних притч — в притчу про сівача (Лк. 8:5-15). І хоча далеко не кожен із нас має власну практику сіяння зерна, але кожен може сьогодні уявити себе самого, своє серце ріллєю, в яку впадає зернина. Бо Сам Господь прямо вказує на алегоричний зміст Своїх образів.

Зернина — це слово Боже. І як зернина падає в землю, щоб прорости або засохнути, так само і слово доброї новини падає в наше серце. Але як воно там буде далі розвиватися — це залежить від нас самих.

Якщо сіяти зерно на ланах траплялося небагатьом із нас, то, мабуть-таки, більшість, гуляючи по лісу, забрідала в хащі терну, а, можливо, хтось збирав терен восени, коли він уже приб’ється морозом і стане солодким. Це досить неприємне заняття, коли, збираючи терен, колеш собі руки колючками, або забредеш між ці колючі кущі, з яких так важко вибратися.

І цей образ терну, серед якого падає зерно, допомагає нам відчути по- новому ті проблеми, які дуже часто заважають нам повною мірою прийняти Слово і втілити його в своє життя, тобто, проростити його у своїх думках, почуттях і вчинках.

Що є терном у нашому внутрішньому світі? Як же його буває там багато! Це і зайві клопоти, які ми інколи штучно вигадуємо, щоб ухилитися від того, щоб сходити до церкви, почитати Святе Письмо або просто зробити добру справу. Часто нам щось заважає піти відвідати хворого, або зупинитися біля людини, якій стало погано на вулиці, і спитати, чи не потрібна їй допомога. Як багато відразу виникає в нас справ, коли ми знаходимо оазу спокою вдень і починаємо аналізувати своє життя, або повторювати слова молитви! Відразу згадуються якісь невиконані справи, пригадується, що хто чекає від нас дзвоника. І це все стає тими тернинами, які не дозволяються нам зосередитися на головному.

А буває, що цим терням стає марновірство, коли наша світла християнська віра починає захаращуватися найнеймовірнішими вигадками, забобонами, небезпечними елементами, привнесеними ззовні. Скільком людям мені доводилося звертати увагу на червону нитку на їхньому зап’ястку. Сенсу цієї нитки вони не розуміли і не могли собі уявити, з яких небезпечних коренів виростає цей, принесений із стародавніх поганських вірувань Близького Сходу, звичай.

Очевидно, що й перебуваючи в церкві, ми можемо обгородити себе уявним терням, яке заважає відчути Божу присутність. Навряд чи хто з вас пригадує, як колись, ще на початку служіння Свято-Дмитрівської парафії, до церкви заскочила колоритна жіночка і почала скрізь біля ікон ставити свічки. Потім вона ходила, щось шукала, і нарешті підійшла до когось із жінок і запитала: “А cвятой Николай — это Бог чего?”! Людина не може розрізнити святого і Бога! Нам це здається просто кумедним, і розповідь про цей випадок потім довго ще мандрувала між парафіянами.

Та коли я, буває, їду повз черги, які стоять біля чергових мощів або дарів волхвів, що привозяться зазвичай із півночі, то думаю собі: “А чи ці люди прийшли помолитися Богові, чи ж шукати собі фетиш, якому вони вклоняються, наче ідолові?”. Адже не раз було, що журналісти пробували питати в таких чергах: чого чекають тут люди, до чого прийшли. І чого тільки вони не наслухалися! Людина чекає чуда від предмету, від іншої людини, забуваючи при цьому, що Єдиний, Хто може вчинити чудо- це Бог.

Чому я так часто нагадую нашому хорові про те, що в неділю передусім співається тропар і кондак недільний, а не святим? Тому що перед світлом Христового воскресіння тьмянішає слава будь-якої, навіть, найславнішої, людини. І ми, вшановуючи пам’ять святих чоловіків і жінок, які відійшли від нас у Небесне Царство, схиляємося в покорі не перед ними, а перед Богом. Святі не є останньою інстанцією нашого звернення в молитві. Ми просимо їх, щоб вони долучилися до нашої молитви і разом із нами, допомагаючи нам, молилися до Бога.

Саме це є квінтесенцією християнської віри, стрижнем тієї системи цінностей, яку ми повинні в собі формувати. На чолі її завжди повинен стояти Бог!

Пригадаймо, скільки знаходиться у політичних організацій (вже не тільки в лівих, але й у правих) приводів, щоб організувати якийсь марш, покладення квітів, пікетування на першу половину дня в неділю! Очевидно, що тоді партійні цілі беруть гору над спасінням душі. І руйнується цілісність того, задля чого, власне, мають працювати будь-які політики, задля чого ми з вами маємо будувати своє життя.

Коли ми позбуваємося Бога в нашому житті, коли ми нарощуємо це терня в нашій повсякденності, тоді дуже легко поранитися ним, загубитися поміж нього і не знайти виходу. Дбаймо про те, щоб ми навчилися обходити ці тернини! І коли вони тільки з’являються в нашому житті, позбувалися їх завчасно, не чекаючи, доки весь наш внутрішній світ перетвориться на такий собі пустир, на якому росте тільки терен.

Вміймо своєчасно очищати наш внутрішній світ, завжди відкривати його для Бога, для Його невидимої зернини, яка падає в нашу душу, щоб прорости. І тоді ця зернина Божого слова може дати плід і для нас, і для людей довкола нас у сто разів більший, ніж було покладено в наше серце. Амінь.

(Переглянуто 97 разів, 1 переглядів сьогодні)