thumb2-a8bd551ef7907c689d93164a4ae5b8a4-700x437про сіяча

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 17 листопада 2013 р.

Дорогі брати і сестри!

Як багато можна міркувати нам над тереном своєї душі! Бо зерно Господнє – слово Євангелія – падає однаково на душу кожного з нас. І кожному з нас сьогодні, коли ми слухаємо цю притчу (Лк. 8:5-15), хотілося б уявити свою душу тією доброю ріллею, впавши на яку, зерно знаходить і вологу, і добрий ґрунт, і, прорісши, дає щедрий врожай. Але коли глибше замислюємося на досвідом свого життя, над своїми стосунками із Богом, із Церквою, із нашим оточенням, – як багато сумнівів з’являється у нас щодо плідности проростання цього слова!

Коли ми підходимо до нашої церкви, то бачимо квітничок, який рік-у-рік дбайливо доглядає наше сестринство. Він добре виділяє церкву серед кам’яних споруд і тротуарів на Полтавському шляху. Але скільки праці треба щороку, щоб його утримувати і зберігати! Бо кожен, хто проходить по дорозі, вважає своїм правом або зірвати квітку, або й кинути сміття в цей квітник…

Бути при дорозі – завжди означає наражатися на небезпеку. На небезпеку того, що хтось тебе займе, обікраде, хтось втрутиться в твоє життя. І треба вміти боронитися від цих впливів. Кожен із нас знаходиться біля життєвої дороги, дуже інтенсивної, насиченої інформаційними потоками, кожен з яких намагається нас із вами зачепити. Не просто принести нам якісь нові повідомлення, а зробити нас частиною цих потоків, залежними від них, зробити нас частиною галасливої дороги, яка йде в невідомому для нас напрямку. І дуже важливо вміти захиститися від цього, втриматися від спокуси поринути у каламуть цієї дороги, залишитися самим собою.

Кожен із нас має не один камінь, який упав на нашу душу протягом всього нашого життя. Навіть, для молодої людини гіркі враження від зустрічі з оточенням, болючі досвіди стають тими каменями, які часто заважають прорости у ріллі нашого серця зернині Христового слова. Дуже важливо не тримати в собі всі ці камені, зуміти позбутися них, зуміти відкритися і прийняти щиро і з вірою Слово. Багато застережень виникає в нас коли ми чуємо щось нове. Дуже багато в цьому житті насторожує нас і змушує підозрювати, що все, що приходить ззовні, треба приймати критично, упереджено, боронячись від спокуси бути добрим і щирим. А Євангеліє передбачає наш талант бути добрими і відкритими, але водночас уміти боронитися від зла і приймати з радістю і відкритістю Боже слово. Саме тоді ми й стаємо не кам’янистим ґрунтом, а доброю ріллею.

Чимало і терня виростає в наших душах. Це терня від підслуханих чужих розмов, від пліток, від заздрощів – від всього того, що нас змушує в своїй душі плекати якісь підозри, ворожість до оточення. Це терня може заглушити навіть найкращі паростки, які в нас проростають, якщо ми своєчасно не помітимо його і не позбудемося.

Христос вчить нас не просто розмірковувати над тим, як падає зерно Його слова на довкілля. Він запрошує нас зазирнути у власну душу і пригадати, що ми є її господарями. І ми за неї є відповідальними. Бог дав нам цю душу. Але вона дарована нам як коштовний посуд, який ми маємо плекати і дбати про нього. А дбати – це не значить залишити її такою, як є, а постійно чистити, щоб не припадала вона пилом, дбати, що зберігалася вона в доброму місці і в доброму стані. Дбати про душу означає позбуватися каменів, які западають у неї, і виполювати терня, яке в нашому серці намагається посіяти диявол.

І саме тоді зернина Христової правди, яка падає в серце кожного з нас, зуміє знай шлях до проростання, зуміє знайти і вологу, без якої вона не зможе зрости. А вологою є те, чого ми часто соромимося в собі: наше розчулення добрим вчинком, намагання наслідувати цей вчинок, сльози співчуття до ближнього. Адже співчуття до ближнього Бог дає нам як великий дар, як дощ, без котрого не зросте зернина Його слова.

Господь, Невидимий Сіяч, проходить крізь людство. Проходить, даючи Свої зерна кожному із нас. І сьогодні Він нагадує, як багато від нас самих залежить у проростанні цього зерна. Воно дається не для того, щоб ми схопилися за нього і не давали йому виходу: тоді зернина не проросте, коли вона залишатиметься десь під землею або під накриттям. Зернині потрібне сонце, щоб розвинутися, щоб дати колос. А колос дається для оточення, для того, щоб це зерно примножилося і розсіялося поміж людьми. Бути щедрими в даруванні власного досвіду, пам’ятати, що ми не тільки збирачі жнив, але й співсіячі Христового слова на життєвій ниві, – саме до цього і кличе нас сьогоднішня притча. Кличе відчути себе не тільки ґрунтом для проростання зерна, але й тим маленьким сіячем, який стає поряд із Христом, і, збираючи жниво на ниві свого серця, розсіває разом із Ним по світу зерно добрих справ, зерно любови й справедливости, зерно християнської мужности.

І саме тоді ми зможемо змінити світ, стати його співтворцями разом із Христом! Зможемо бути сіячами водночас із Найголовнішим, невидимим нашими тілесними очима, але відчутним нашим серцем Сіячем. Зможемо йти вперед цією життєвою нивою, спостерігаючи, як за нашими плечима проростають рясним колоссям все нові і нові зернини. Амінь.

(Переглянуто 126 разів, 1 переглядів сьогодні)