Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 28 жовтня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Повернімося ще раз до чудової притчі про багатія і Лазаря (Лк. 16:19-31). Вона дуже пластична, так і проситься, щоб її намалювати. Недарма так любили цей сюжет середньовічні художники, які часто малювали мініатюри за його мотивами. Ось на одному малюнку ми бачимо багатія, який сидить, споживаючи розкішну трапезу, а нижче, десь там біля ґанку, – убогого Лазаря, який простягнувся в пóросі, і довкола нього юрмляться пси і знічев’я лижуть його рани. На іншому малюночку поряд вони помінялися місцями. І ось Лазар уже десь там, вгорі, на колінах, як мала дитина у дідуся, – у свого праотця Авраама. А нижче, серед вогнів, які линуть із пекельних глибин, – багатій, що страждає від спеки, від мук сумління.

Христос саме для того подає нам такі виразні образні картини, щоб ми, спостерігаючи їх і тримаючи у своїй уяві, замислилися не тільки над перспективою вічного життя, а й над тим, наскільки ж ми самі уважні до того, що відбувається довкола, наскільки ми можемо тримати в своїй уяві картини реального життя, на які досить лише звести очі! Адже Лазар у багатія був зовсім поряд, біля входу в його дім. А багатій ніколи не опустив своїх очей додолу і не побачив, що тут, біля нього, людина страждає…

Чи завжди ми бачимо людські страждання? Чи завжди ми можемо оцінити потреби людей довкола нас? Важко відповісти однозначно на це питання навіть тому, хто, здається, добре розпізнає болі всього світу. Є так багато чинників, які заважають нам це помітити. Замість людей, які дійсно потребують нашої уваги, перед нами проходять за тиждень, поки ми їдемо на роботу і вертаємося додому, цілі шереги осіб, які завдяки своєму шахрайству, акторській грі намагаються розчулити нас і змусити віддати свої кошти якомусь акторові в одязі жебрака, що ходить по поїздах метро або сидить біля входу до станцій.

Ми живемо в інформаційному суспільстві. І на нас через телеканали, через соціяльні мережі, через рекламу, яка поширюються в Інтернеті, приходить маса повідомлень про різного роду біди, трагедії. Ми опиняємося ніби у світі, перейнятому нещастями, де, крім цих нещасть, убивств, крадіжок, афер, ніби нічого й немає. А це все притлумлює нашу чуйність. Спостерігаючи те, що відбувається у віртуальному світі, ми втрачаємо свою пильність до того, що є ось тут, біля нас, насправді.

Не втратити відчуття реальности людських страждань, не перенести їх у світ суто уявний, віртуальний – ось що важливо. Але, з іншого боку, важливо й відчути потойбічне життя! Відчути не як частинку якогось уявного фантастичного світу, а як найбільшу реальність, яка є, яка чекає на нас.

Так важко часом відчути цю реальність… Нам хотілося б сховатися від неї і уявити собі, що разом із нашою смертю припиниться й відчуття нами довколишнього світу. А воно не так! Навіть наша людська інтуїція підказує нам: “Ні!” Ми не зможемо покінчити з усім тим, що нам болить чи нас радує разом із завершенням земного життя. Це тільки пролог. Ось тоді, за таємничою брамою смерти, й почнеться справжнє життя. Яким воно буде? Звичайно, його повноту ніяк не має на меті описати Христос у цій позірно простій притчі. Вона має одну єдину мету: показати неминучість винагороди за все пережите в цьому житті. Неминучість винагороди – але й неминучість покарання за все те, від чого ти відвертався, чого не хотів зробити, що обминав, хоча воно потребувало твого втручання.

Загадка вічного життя назавжди залишиться для нас, живих, таємницею. Але Христос кличе нас пам’ятати, що ця таємниця закрита від нас лише до певного часу. Він прийшов, власне, щоб нагадати нам про її реальність. Але ж якими трагічними лунають останні слова у притчі! Христос уже тут говорить не про уявну картину, а про те, що дійсно станеться. І з якою, мабуть, гіркотою промовляв Він ці останні слова: “Як Мойсея й Пророків не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри!” (Лк. 16:31). Так і сталося…

Ось минуло вже майже дві тисячі років від часу Христового воскресіння, ми говоримо навіть не про мільйони, а про півтора мільярди християн в усьому світі! І в той же час у цьому світі, сповненому людьми, які зараховують себе до християнської спільноти, так мало тих, хто принаймні відчув біль оцієї притчі і повірив у її застережні слова. Хто повірив у неминучість відплати і живе з цим відчуттям. Саме в цьому і виявляється реальність християнського життя. Не в тому, що ти виконуєш обряди і пам’ятаєш заповіді. Це все, звісна річ, потрібно як знаряддя спасіння. Але Христос вчить нас бути уважними й пильними до світу довкола, бути мудрими і вміти за всіма оманами пізнавати реальні, справжні потреби цього світу. І не тікати від них, а втручатися в складні ситуації, нести в них євангельську допомогу, підтримку для тих, хто потребує участи в їхньому житті, пересторогу для тих, хто чинить зло, захист для тих, хто страждає від беззаконня. Нести мудрість Христових заповідей тим, хто живе в омані і тікає від правди.

Ця притча вчить нас входити в реальний світ активними співтворцями майбутнього. Саме тоді, коли ми облишимо спокусливу апатичність, облишимо втечу від реального світу в світ віртуальний, – саме тоді ми зможемо змінити своє життя. Тоді й ми опинимося на лоні нашого Небесного Отця і тих праотців, які, перебуваючи в краю вічного блаженства, очікують із надією і радістю на наше поєднання з ними у вічному житті. Амінь.

(Переглянуто 64 разів, 1 переглядів сьогодні)