Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 1 листопада 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Якби зараз спитати кожного з вас: « А ну розкажи, як ти вставав сьогодні вранці?», то, мабуть, небагато хто відповів би, що відразу схопився і бадьоро пішов на службу. Але скільки «драматичних» історій ми б почули про те, як важко було розплющувати очі, виходити із сну і розуміти, що знову починається новий день…

Нам часто дуже важко прощатися з ілюзіями і входити в реальний світ. Недарма в богослужбових співах нам раз у раз зустрічається порівняння життя і сну: життя описується як сон, як щось минуще, котре неодмінно колись закінчиться і відкриється у нову, вічну реальність, не схожу на ту, в якій ми перебуваємо зараз. У ту вічну реальність, яка ніби і манить, і страшить нас. Але, попри манливість цієї майбутньої реальности, нам дуже хочеться ще поледачкувати тут, побути довше у цьому світі.

Сьогоднішнє Євангеліє (Лк. 16:19-31) не засуджує багатія за те, що він був багатий. Немає тут жодного слова про те, як він наживав своє багатство, немає закидів про те, що він був несправедливий до інших – нічого такого тут немає. Багатій був винен зовсім в іншому: він не хотів бачити довколишнього світу! Він занурився в ілюзію самодостатности багатства, жив безжурно, навіть не помічав старця, який жив у нього десь біля дому і якому перепадали крихти з його столу. Цей багатій жив, не думаючи не тільки про завтрашній день, але й про те, що відбувається довкола. І саме це спричинило його трагічний кінець.

І ось тепер вже багатій намагається хоча б допомогти своїм братам, до яких просить Авраама послати когось зі світу померлих (Лк. 16:27-31). Але родичі, як і ми всі, мали вже сповіщення від Мойсея, від інших пророків, і повинні їм вірити! Пророчі сповіщення знов і знов нагадують нам про те, що чекає нас попереду й у якому світі ми живемо. Вони нагадують нам про справжні цінності і про відповідальність віруючої людини у цьому світі.

Хоча серед нас немає багатіїв, але кожен із нас постійно підпадає тій самій небезпеці, що і євангельський багатій: замкнутися в штучному колі ілюзій, жити в ньому, створити власний мікросвіт і не давати зовнішньому світові вриватися до нього.

Христос кличе нас облишити цю самооману. Він Своєю притчею спонукає нас побачити довколишній реальний світ з усіма його болями і проблемами і не уявляти себе відірваними від нього. Він заохочує нас, живучи в цьому світі, намагатися зарадити його лихам. І не тільки допомагати жебракам, яких ми маємо біля себе. Ми маємо іншу біду. Триває війна, несучи в наші краї постійну небезпеку. На цьому тижні сталася трагедія в нашій парафії у Сватовому, коли вибух на складах боєприпасів когось залишив зовсім без житла, комусь пошкодив будинок, перервав зв’язок[1]. Заподіяно багато шкоди, яку намагаються зараз залагодити наші земляки у Сватовому. Отець Дмитро Романків, настоятель Свято-Покровської парафії м. Сватового, розповідав учора, що парафіяни вже почали ремонтувати церкву після того, як там вибуховою хвилею зірвало двері і пошкодило вікна та дах.

Ми маємо довкола себе цілу низку суспільних проблем. Вони нібито можуть бути розв’язані без нас, християн. Однак чи тоді вони будуть розв’язані в дусі християнської любови?! Саме такі виклики розкривають нам необхідність Церкви у цьому світі. Ось знову ми спостерігаємо зростання суспільної напружености в Україні, наростання протистоянь і шукаємо причини того, чому і цей останній Майдан не спричинив радикальних змін. А тому, що ніякі вибори, ніякі майдани не можуть змінити суспільства, яке не хоче змінитися, яке не хоче вийти з полону своїх ілюзій, яке чекає чуда і нічого не робить для того, аби це чудо сталося.

Зміни можуть настати за умови, коли ми самі будемо жити по-християнському і вимагати цього від інших. Коли будемо вимагати не декларувати цінності, а робити їх основою свого повсякденного життя. В цьому полягає нині унікальна місія Церкви в Україні, як і у всьому світі: давати взірець гідного, євангельського розв’язання суспільних проблем.

В цьому полягає і наша з вами суспільна місія. Не тільки частіше озиратися довкола і бачити інших людей, а й постійно пам’ятати про їхню присутність, жити з цією пам’яттю, бути для них взірцем і порадником

Сьогоднішня притча навчає Церкву не бути стороннім спостерігачем, а тим більше – слугою на побігеньках у сильних цього світу. Вона дає нам урок не проходити повз несправедливості, які чиняться поряд, а боронити людей від них, бути активними учасниками суспільного  життя і не тікати від нього. Місія Церкви – бути очищувальною силою, яка йде у світ, аби не тільки сповіщати, але й реально свідчити про Євангеліє всім своїм буттям, оздоровчим для цього світу і часто – викличним для нього.

Церква дається світові як дорога. Дорога, яку Христос Сам прокладає і якою нас із вами веде. Нам часто хочеться зупинитися на цій дорозі, подовше перепочити, а може й не простувати далі вперед. Але пам’ятаймо про її постійний виклик, про той виклик реального світу, в якому ми живемо, і, не помічаючи якого, ми можемо бути приречені на долю недалекоглядного багатія. Амінь.

[1] 29 жовтня 2015 р. в м. Сватовому внаслідок диверсії на артилерійських складах сталася пожежа й боєприпаси почали вибухати.

(Переглянуто 106 разів, 1 переглядів сьогодні)