pro_bagacha_i lazarja

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 31 жовтня 2004 р.

Дорогі брати і сестри!

У цей драматичний час, що його переживає нині Україна, перспектива майбутньої покути за роки, бездумно прожиті в самовдоволеній розкоші, та винагороди за земні страждання, набуває для нас особливої гостроти. Старша частина українців, вихована в дусі фальшивих ідеалів загальної майнової рівности, раптом пережила стрімке збагачення сотень співвітчизників і фатальне зубожіння мільйонів. Соціяльне розшарування суспільства, що настало після падіння комунізму, провокувало та провокує злий протест усіх скривджених життям проти наших більш пронирливих земляків, як і проти іноземців, котрі успішно господарюють в Україні. Росте молодь, прагматична свідомість котрої цілком орієнтується на реальні матеріяльні добра: гарний заробіток, престижна машина, надійний бізнес. А старше покоління ніяк не звільниться від пам’ятного рецепту розв’язання суспільних проблем: відібрати й поділити.

І в цих обмежених матеріялістичною ідеологією параметрах нашого суспільного мислення ми можемо вирішити, що в притчі про багатого і Лазаря Бог сповіщає нам про майбутню кару багатіям і винагороду за злидні. Але вчитаймося уважніше в слова притчі. Чи карається багатій лише за свої статки? Ні! Він переживає неодмінну відплату за свій спосіб життя, за індивідуалістичне зосередження на собі самому, на витрати нажитого добра для власного минущого задоволення. Що ми бачимо в житті багатія? Чим він займався, чим жив? «Зодягався в порфіру й віссон, і щоденно розкішно бенкетував». Він не мав зла проти жебрака Лазаря, він не чинив йому кривди. Багатій просто не помічав страждань людини, котра опинилася поза межею злиднів й лежала біля його воріт. Собаки виявляються милосерднішими за багатія – вони хоча б лизали Лазареві рани.

Ми не знаємо, ні чому збіднів Лазар, ні де поділася його рідня, ані як він утратив своє житло. Бідолаха постає перед нами поза межею злиднів: лежачи біля воріт багатія, він «бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали». Але він не має ненависти, не ремствує, не заздрить багатієві, а з покорою приймає все, що посилає йому Бог. І ось щедра винагорода, яка незмірно перевищує всі життєві страждання, – помер злидар, «і на Авраамове лоно віднесли його Анголи».

Чому ж постраждав багатій? Не схоже, щоб він був лихою людиною. Він не кривдив Лазаря, ми не чуємо про злочини супроти інших. Але його самовдоволене животіння, що цілком обмежувалося власними суто тілесними потребами, його невміння та небажання помітити чужі страждання й чужі потреби роблять і смерть багатія тривіяльною подією, позбавленою високого містичного сенсу. «Умер же й багатий, і його поховали». І все. Немає ангелів, далеко від «лона Авраамового» опиняється душа того, хто за земного життя не згадував ані про інше, небесне життя, ні про решту Авраамових дітей, що мешкали поряд. Вже серед пекельних мук, серед пекельного полум’я бачить він у сяйві слави не лише самого праотця всіх, хто вірує в Єдиного Бога, – Авраама. Там, у небесній славі, раптом багатій помічає й нещасного злидаря, повз котрого щодня байдуже ковзав його зір, – Лазаря. І він, котрий ніколи навіть не подумав віддати свої недоїдки завжди голодному Лазареві, волає: «Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, і пошли мені Лазаря, нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум’ї цім!…»

Та вже пізно. Неперехідний бар’єр поміж світами, де перебувають грішники й праведники, не дозволяє ані Лазареві, ані самому Авраамові нічим допомогти караним за власну байдужість і самозакоханість учорашнім багатіям. Лише збагнувши це, багатій усвідомлює всю фатальність способу його життя на землі. Він благає, аби Лазар явився його зануреним у розкіш живим братам, закликаючи їх до покаяння. Але чує: «Як Мойсея й Пророків не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри!»

Скільки багатієвих братів маємо ми довкола!.. Вишуканий одяг від Версаччі, розкішні годинники, джипи й «Феррарі» – що це, як не сучасні «порфіра й віссон», у які зодягався багатій із притчі? А хіба закриті клуби й казино, зведені побіч пошарпаних стін житлових будинків, хіба легендарні історії про розваги східноєвропейських багатіїв на середземноморських курортах не свідчать про нестримний потяг до щоденних розкішних бенкетів? Ми ж бо всі розуміємо, що пережита в останні тижні українцями запекла боротьба за президентське крісло – це для претендентів від влади лише спосіб закріпитися в багатієвих хоромах, відгородитися від повсякденности, від злиденних Лазарів, змушених залишати свої родинні оселі та вирушати на заробітки за кордон. Кожен, хто читає газети, знає імена найбільших багатіїв України. Крихти з багатієвого столу можуть виглядати і як підвищення пенсій. Але хіба вони можуть ввести в оману тих, кого звичайно просто зневажливо не помічають?..

Скільки ударів зазнали за останні тижні люди, що зараховують себе до політичної опозиції! Як вороже сприймалася критика їхніх прорахунків тими, хто вважав свою владу вільною від будь-якої критики! Українців хотіли бачити покірними статистами, як жителів сучасних Туркменії, Білорусії чи Росії. А чи не був голос опозиції для наших багатіїв щедрим дарунком Бога Авраама, Ісака та Якова, про які благав багатій для своїх братів, щоб «вони не прийшли на це місце страждання»? Ми, клирики й миряни Харківсько-Полтавської єпархії, пишаємося тим, що серед відважних людей, голос котрих лунав у ці дні в Україні через незалежні засоби інформації, були й парафіяни наших громад. І, може, зупинені на шляху до влади особи колись збагнуть, яку ласку Провидіння вони пережили, звільнені від сумної долі самовдоволеного багатія з євангельської притчі.

Ми слухаємо розповідь про багатія й Лазаря в день, коли маємо зробити вирішальний для країни вибір. Молімося ж не лише за те, щоб вибір народу був мудрим і відповідальним. Те, що Україна стала на межу підкорення кримінальному капіталові, є нашою спільною провиною. Її покута вимагає праці, наполегливости, самозречення. Ми побачили, як далеко можуть завести нас партійні чвари, поблажливість до аморальних вчинків людей, що прикривають свої дії псевдопатріотичними гаслами, підлаштовування Церкви до політичної кон’юнктури.

Вчімося жити з досвідом передвиборчих протистоянь 2004 року. Нам, хто голосуватиме сьогодні за різних кандидатів, жити в одній країні. І жорстокість до одурманених брехливою інформацією людей ніколи не зможе їх реабілітувати до нормального суспільного життя. Українці потребують звичайних християнських чеснот: любови, милосердя, чуйности, доброти, прощення, співчуття й допомоги. Вміймо помічати біля себе Лазарів, що потребують допомоги, аби в майбутньому не почути з жахом: «Ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само лихе; тепер він тут тішиться, а ти мучишся». Амінь.

(Переглянуто 51 разів, 1 переглядів сьогодні)