Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 24 листопада 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Нам, звичайним людям, важко відчути і оцінити всю силу іронії, з якою зустрічає Христос появу темних сил на Своїй дорозі (Лк. 8:26-39). Адже саме з іронією треба було приймати зухвальство демонів, щоб вчинити так, як вони хотіли: не кинути їх у прірву, а вселити їх у тварин, яких у тодішній Палестині так зневажали, що навіть не торкалися їх.

І тут якраз для нас із вами є дуже важливий урок. Христос показує, як треба зустрічати зухвалість темної сили, що неодмінно трапляється нам на життєвому шляху. Це не обов’язково буде темна сила. Але кому з нас дітьми не траплялося зустрічатися із зарозумілим однолітком, який нахвалявся: “Ось у мене є такі друзі, вони тебе провчать…. Ось у мене є старший брат, він тобі покаже!”. А нам, старшим за віком, часто доводилося замолоду чути: “Ну ти живеш! Дивись, як усі інші чинять. Живи й ти так. Ну хто там вірить у Бога в наш час науково-технічної революції, коли ось-ось побудують комунізм. Це тільки старенькі в Нього вірять”. Та й нині не менше трапляються посилання на силу більшости. Досить пройтися по Харкову, заговорити українською, то можеш почути: тут усі говорять російською мовою, а ти, мабуть, звідкись приїхав.

Зрештою, марґіналізація, витіснення із основної маси суспільства, завжди була знаряддям сил авторитаризму, насильства, знущання над людською особистістю. Та християни завжди вигравали, бувши в меншости.

Хто б тоді, у часи Христа, сказав, що жменька апостолів, яких зневажають, переслідують, яких вигонитимуть із синагог, стане багатомільйонною Церквою! Тоді ніхто б навіть не уявив цього. Але переживання своєї сили, того, що сьогодні, за якихось тридцять років після падіння комунізму, вже більшість населення визнає себе віруючою, не повинно вводити в оману. Віруючих людей завжди буде меншість. На жаль, навряд чи бувало в суспільстві, щоб людська порядність переважувала пристосовництво, конформізм, прагнення розчинитися, – «бути, як усі».

У цьому ми відчуваємо спокусливий смак гріха. Гріха, носіями якого і є ті біси, що вселилися в нещасного чоловіка з-над Генизаретського озера. Вони намагаються залякати самого Христа: нас леґіон! І це не просто число, певна кількість. Леґіон — це військовий підрозділ Римської імперії, який наводив жах на все Середземномор’я. Римляни пишалися своїм непереможним військом. І біси теж хочуть показати, що вони непереможні. Зрештою, спокусник, який приходив до Христа в пустелю, так само стверджував свою всемогутність і пропонував Синові Божому: “Усе це дам Тобі, якщо, упавши ниць, поклонишся мені” (Мт. 4:9).

Чи так воно є насправді? Чи все у світі належить тому, кого часом називають його князем? Звичайно, ні. Ніяка темна сила не може змагатися з Богом. Як і неправда не може змагатися з правдою. Гріх може перемогти нас самих, але ніколи не виграє в перспективі вічности. І коли ми мріємо про вічне життя, коли ми бачимо своє життя у всій його перспективі, то й повинні шукати тієї сили, яка нам допоможе втриматися на цьому шляху — на шляху правди. Ця сила — в Христі. Він Сам приходить до нас, щоб бути з нами, щоб захистити нас від зухвалих творінь, які оголошують себе леґіонами. Ми ніколи не будемо в меншості, якщо ми з Богом. Ми завжди будемо переможцями.

Я переміг світ” (Ін. 16:33), – говорить Христос своїм учням. Чи могли вони тоді це сприйняти за правду? Адже ніщо не було схожим на те, що Він може перемогти світ. На Ісуса розраховували як на вождя, полководця, царя Юдейського. А Він нічим цим не став. Бо тоді б це було поразкою. І програла б та громада, яка зібралася довкола Христа. Христос перемагає світ, не ведучи цю громаду в бій, а сходячи на Голгофу. Він перемагає не силою людських знарядь, а Своєю, Божою силою.

Бо коли ми починаємо покладатися на суто земні знаряддя і вирішуємо, що насильство ми можемо подолати насильством, зло – злом, підступ — підступом, що, пристосовуючись, ми можемо долучитися до ігор цього світу і виграти, то ми приречені на програш. Коли ми тікаємо від Христа і намагаємося послугуватися силами цього самого леґіону, тоді ми будемо прямуємо до поразки.

Христос кличе нас у майбутнє, до перемоги. Він кличе не боятися тих, хто зухвало оточує нас і намагається підкорити своїми спокусливими умовами. Всі ці спокуси згаснуть, потонуть у Генизаретському озері, як потонули біси, що хотіли були налякати Самого Христа. Ось дилема, яку ми повинні розв’язувати повсякчасно, у кожному нашому вчинку: з Христом я чи проти Нього, з леґіоном чи з меншістю, яка боронить правду?

Саме в цьому сенс прикладу, який дає нам Христос, приходячи до нещасного біснуватого чоловіка, що жив у печерах, віддалений від світу. Христос приходить, щоб перемогти. Перемогти Своєю жертвою, перемогти Своєю доброю новиною — Євангелієм, яке дає нам за дорожню карту до Неба.

Прочитаймо цю карту, простуймо з Христом! І тоді ніякі вигуки “нас леґіон” не залякають нас. Навіть залишаючись в абсолютній меншості, ми можемо відчувати свою всемогутність у Христі. Відчувати духовну силу, джерело якої — Христос – завжди буде з нами і переможе будь-які земні спокуси. Амінь.

(Переглянуто 123 разів, 1 переглядів сьогодні)