Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 19 листопада 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Капернаум – невелике містечко. Наскільки можна судити із сучасних розкопок, мешкало там, може, кілька тисяч або й кількасот чоловік. Однак, навіть якби ці кілька сотень чоловік зібралися, то вони б складали досить великий гамірливий натовп. Зібратися їх змусила, можливо, не тільки звістка про те, що Вчитель, уже знаний у їхньому місті, повертається зі своєї плавби на другий берег озера Кенерет. А ще ж вони чули дивні звуки, які розлягалися над водами озера, коли волав біснуватий. Це ж бо зовсім недалеко, за кілька кілометрів навскоси через озеро, знаходився край, який називався землею Гергесинською. Волав нещасний чоловік, бо біси не бажали покидати його (Лк. 8:26-39). Може, ще перед тим, як повернувся Ісус до їхнього містечка, котре Він уже вважав за своє, прийшла туди звістка про чудо, здійснене Ісусом у Генизаретській країні, де зцілений був безнадійно хворий біснуватий чоловік.

І ось натовп прибігає до Ісуса. Люди не знають напевно, чого вони хочуть, але жваво розмовляють, штовхаються, вигукують. Все вирує довкола Нього…

Аж раптом один дотик до одягу Спасителя привернув Його увагу. Це був дотик бідолашної жінки, яка дванадцять років страждала від кровотечі й не могла зцілитися (Лк. 8:43-48). І ця жінка дістала зцілення, бо прагнула цього!

Донька Яїрова вже нічого не прагнула, вона помирала (Лк. 8:49-56). Напевно, в передсмертному безпам’ятстві вона не чула, не могла знати, що батько посилає по Вчителя. Яїрові треба було мати сміливість, аби зважитися на це. Адже він був начальником синагоги, шанованою людиною. Його контакти із засуджуваним синедріоном Учителем із Назарету могли обернутися для нього на шкоду. Але хто думає про особисту шкоду, коли в нього помирає дитина! Кожен у цю мить готовий хапатися за соломинку. І ось Яїр посилає запросити Вчителя прийти, помолитися над донькою, щоб зберегти їй здоров’я. Та ще не встиг Ісус дійти до Яїрового дому, як прибігають звідти і в сльозах повідомляють: «Дочка твоя вмерла!» (Лк. 8:49). Попри розпач усіх, Ісус іде до Яїрового дому і підводить із ложа смерти його доньку.

Два чуда, що йдуть одне за одним, змушують нас по-новому замислитися над величчю і всеосяжністю присутности Спасителя в нашому житті. Бо Він і зараз іде поміж нами, коли ми причащаємося, тобто стаємо Його часткою, торкаємося Його, приймаємо в себе Його Пречисте Тіло і Пресвяту Кров. Ми так само торкаємося Його, як та кровоточива жінка!

Чи розуміємо ми при цьому всю велич цієї зустрічі? Чи маємо ми віру, яку вона мала? Це питання звернене до нас з вами, не до Бога. Безліч людей штовхалося довкола Ісуса. Але тільки одна жінка відчула силу, яка походить від Нього і дістала допомогу.

Христос дає нам допомогу за нашою вірою. Він готовий примножити її, зміцнити, але не може компенсувати брак цієї віри в нас. Можна прийти до церкви, постояти і піти геть ні з чим. Як же багато людей так робить! Скільки людей за ці роки, відтоді, коли стало безпечно приходити до церкви, коли повідкривалися закриті за комунізму храми, – скільки людей пройшло повз них без жодного наслідку і пішли розчарованими! Пішли, звинувачуючи в цьому священика, громаду, звинувачуючи самого Бога, стаючи атеїстами. Не звинувачували вони при цьому тільки себе самих. Бо примудрилися, будучи біля святині, не помітити, не відчути її…

Часто буває, що людина заходить до церкви і відразу починає розглядатися по кутках на те, хто як одягнений, хто як стоїть, чи на всіх є хустки, дивитися, які є ікони, куди поставити свічку. А на те, що тут присутній Сам Христос, Який перебуває у кивоті під виглядом хліба і вина, вона просто не помічає. Її серце залишається закритим. Значить і одержати вона нічого не зможе…

Але наша молитва може і в цьому випадку прийти людині на допомогу. Так само, як молитва Яїра і всіх тих людей, які любили його померлу доньку, допомогла їй, бо зворушила серце Вчителя, привела Його до цього дому і допомогла піднести дівчину з померлих.

Це чудо дає нам надію не тільки на повторення його у майбутньому, коли Христос знов прийде до нас, і воскреснуть померлі. Воно виразно прочитується і в іншому, духовному сенсі. Бо скільки людей, духовно померлих, є довкола нас! І ми просимо Христа, щоб Він допоміг їм визволитися від найстрашнішої недуги – смерти душі, яка починається вже зараз, на землі, і простягається в нескінченність, закриваючи шанс до вічного життя.

Сьогоднішнє євангельське читання наснажує нас надією на те, що всемогутній Бог може і тут вчинити чудо. Навіть коли людина сама неспроможна усвідомити можливість цього і потребу цього, Бог може вчинити чудо за нашими молитвами. Водночас сьогоднішнє читання – це спонука для нас зазирнути у себе, в глибину своєї душі, ще раз перевірити: а чи приходимо ми до Бога з такою вірою, як ця безіменна кровоточива жінка? Чи здатні ми всією душею прагнути, торкаючись Христа, просити Його про допомогу і вірити, що ця допомога прийде? Коли ми знайдемо в собі хоча б зернятко цієї віри, згадаймо, як учив Христос: «Коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: Перейди звідси туди, то й перейде вона, і нічого не матимете неможливого!» (Мт. 17:20). Амінь.

(Переглянуто 46 разів, 1 переглядів сьогодні)