Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 18 листопада 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Отже, законовчитель, який прийшов до Ісуса розпитувати Його про поради, сам добре знав відповідь на своє питання. Він безперечно добре знав П’ятикнижжя Мойсеєве. І знав, звичайно, що там говорилося про дві заповіді, найбільші понад усі: любов до Бога і любов до ближнього (Лк. 10:25-37). Чому ж він тоді питає Ісуса? Бо цей законник сам не хоче впроваджувати заповіді в своє реальне життя.

І в цьому ми бачимо подібність юдейського законовчителя до поведінки кожного з нас у певні делікатні моменти нашого життя, коли ми знаємо, як треба робити, але тікаємо від цього знання, ховаємося від нього, шукаємо для себе відмовок.

Що було найфатальнішим для юдейських учителів до Ісуса і після Його об’явлення світові? Намагання звузити коло нащадків Авраамових до нащадків за кров’ю. Намагання розглядати обраність як належність до певного народу. Саме це стало пасткою для вчителів, які не зуміли помітити, що сповіщуваний ними протягом поколінь Месія вже нарешті прийшов. І не просто не помітили, а відкинули Його, прирекли на страждання, на хресну смерть.

На щастя, ми не можемо виносити таких суворих вироків тим, хто нам неприємний. Але як часто подібні вироки лунають із наших вуст! Як часто ми відгороджуємося від свого ближнього словами презирства, ненависти!

Ми маємо зараз зручну нагоду переконатися в невмирущості цього типу поведінки. У ці дні частина української християнської спільноти готується до дуже важливого в їхньому житті собору[1]. Але наскільки сповнені в ці дні соціяльні мережі словами ворожости представників різних православних юрисдикцій одне до одного! Навіть з уст людей, які прагнуть стати його повноправною («канонічною») частиною вселенського православ’я у єдності з Константинопольським Патріярхатом, ми раптом чуємо зневажливі ворожі слова на адресу тих, хто належить до тієї самої Церкви, тільки її іншого відгалуження, іншої Помісної Церкви.

Христос говорить нам, що Бог “… наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних” (Мт. 5:43). І саме в тому полягає Його взірець милосердя. Взірець, який дається кожному із нас, християн!

Любов не може бути вибірковою. Якщо ми класифікуємо любов до ближнього, міркуючи: “Ось це — мій ближній, бо він мені подобається, він має ті самі погляди, що й я, він діє так, як я б хотів. Той, інший, відрізняється від мене за різними параметрами і не вкладається в образ, який я ношу в своєму серці – то за що мені його любити?” – тоді це вже не буде християнська любов. Бо це не буде любов’ю Христовою. Адже Христос — це друга іпостась Пресвятої Тройці, Божий Син. Він несе в Собі ті якості, які Бог дарує нам як Його образові і подобі.

Революція гідности, до річниці початку якої зараз ми готуємося, розпочала процес усвідомлення Христової любови, який полягає у відкритті в собі і в іншому людської гідности. Шанувати людську гідність – означає перетворювати християнську любов на повсякчасні вчинки, на програму стосунків із оточенням. Коли ми навіть своїх опонентів, ворогів, тих, кого ми не маємо ніякої підстави шанувати, вміємо визнавати за особистості і шанувати їхню гідність, – ось тоді ми вшановуємо Самого Бога. Бо і вороги несуть у собі Його образ і подобу. І вони — наші опоненти, інші люди — вони теж є нашими ближніми.

Чому саме самарянина обрав Христос персонажем Своєї притчі? Тому, що самаряни були найближчими ворогами юдеїв. Вони ворогували ще від часу повернення народу Ізраїля із вавилонського полону в Обіцяну землю. Тоді самаряни увійшли в конфлікт із репатріянтами. Вони збудували на противагу Єрусалимському свій храм на горі Гарізім, намагалися ввійти у довіру до перських, потім — до римських намісників. Юдеї розглядали самарян як конкурентів і не мали ніяких стосунків з ними.

Коли Христові учні приходитимуть у самарянські міста, їм ніхто навіть води не подасть напитися. Саме тому Христос перший простягне руку до самарянки, заговоривши до неї і попросивши в неї води, щоб потім їй відкрити: “Хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне” (Ів 4:14 ).

Саме тому в цьому ворожому юдеям народі шукає Христос приклад ближнього. Ось кого треба брати за взірець: того, хто може відкинути всі свої упередження, коли тобі погано, коли ти перебуваєш у скруті, і надати допомогу, не сподіваючись на відповідь.

Самарянин не знав, ким був поранений юдей. Він не  сподівався і не очікував, що йому повернуть кошти, віддячать якимсь чином за жест любови, промовистий і коштовний. Бо треба було знайти і оливу, і вино, і гроші на те, щоб оплатити перебування та харчування в заїзді. Ось це – одна з ознак справжньої братньої любови. Любови, яка містить у собі дар милосердя, взятий від Бога.

Не сподіватися на відплату, чинити добро іншим жертовно – саме тоді ми можемо розраховувати у майбутньому на винагороду від Бога, яка буде набагато більшою, ніж та, на яку ми б сподівалися, якби чинили добро, розраховуючи на відплату.

“А хто то мій ближній?” (Лк. 10:29) – це питання, яке ми повсякчас задаємо собі, коли шукаємо собі супутника життя, коли нав’язуємо дружбу, коли шукаємо, в якому середовищі працюватимемо чи здійснюватимемо суспільне служіння. Але поняття “мій ближній” виявляється набагато ширшим. Бо навіть коли ми входимо в якусь спільноту, то робимо це не для того, аби відгородитися від потреб іншого. Ми долучаємося до неї, щоб, знайшовши своє місце в цій широкій спільноті, стежити за її потребами, брати участь у її справах, виконувати свою суспільну місію, навіть, коли ти перебуваєш в якомусь вужчому середовищі. Тоді ми чинимо по-християнськи, по-євангельському.

Христос вчить нас діяльної любови. Бо саме через вчинки самарянина його любов до ближнього знайшла свій виразний вияв. Це взірець, необхідний для кожного з нас тоді, коли в різних життєвих ситуаціях ми шукаємо, як діяти, як ставитися до подій і осіб навколо себе, якими почуттями жити. Ключем до пошуку своєї життєвої позиції і пропонує нам Христос мати непроминущу старозавітню заповідь: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе.” (Лк. 10:27). Амінь.

[1] 15 грудня 2018 р. в Києві відбувся об’єднавчий собор, на якому було оголошено про самоліквідацію УПЦ КП і УАПЦ та утворення нової церкви – Православної Церкви України (ПЦУ). До неї приєдналася невелика частина клиру і мирян УПЦ МП.

(Переглянуто 85 разів, 1 переглядів сьогодні)