Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 22 листопада 2015 року

Дорогі брати і сестри!

І зараз десь на півдорозі між Єрусалимом і Єрихоном знаходиться місце, позначене як історична основа для цієї притчі (Лк. 10:30-35). Там, здається, збудовано навіть невеличкий готель для подорожніх. Звичайно, це тільки умовна згадка про вигадану подію. Хоча й насправді там, на цій неспокійній гірській дорозі, в давнину не раз траплялися напади розбійників.

Але Христос не переповідає конкретний випадок. Він говорить Своїм учням, а через них – і нам усім – притчу. Тобто алегоричну розповідь, яка найбільш загально вказує не на якийсь конкретний випадок, а на загальні проблеми, що стосуються кожного із нас. Бо хіба не траплялося і нам відвертати очі від людської біди, минати хвору людину, не надати допомоги їй? Або й просто відвертатися від людини, бо вона не наша, інша і тим самим, як вирішували ми, вона не заслуговує на нашу допомогу.

Саме про це і говорить Христос. Він показує три типи поведінки, які реалізують людські почуття при зустрічі з чужим горем.

Ось іде священик, тобто, людина, найбільш шанована в юдеїв. Він іде, щоб служити в Єрусалимському храмі. Він постав перед дилемою: чи він допоможе цьому хворому – тоді служити не доведеться, бо торкнеться чужої крові, стане нечистим і треба буде вертатися додому, проходити очищення; чи він подасться собі далі, аби гордовито відбути службу Богові і постаратися викреслити зі своєї пам’яти цю зустріч (Лк. 10:31).

Ось другий подорожній – левит, який належить до племени, обраного для допомоги при храмі. Він, поза будь-яким сумнівом, пишається своєю побожністю. А тут – хтось незнайомий, який ще й може бути приманкою розбійників, що засіли десь там, за горами і чекають на того, хто зупиниться біля цього пораненого. І левит також поквапом проходить мимо (Лк. 10:32).

І тільки третій подорожній – не просто чужий, а ще й належний до ворожого юдеям народу самарянин – не тільки зупиняється, але й відсуває свої власні потреби на другий план. Він підбирає цього хворого, витрачає свої кошти і час для того, щоб відвезти його до придорожнього заїзду, залишити там для лікування. Самарянин, до того ж, обіцяє при поверненні компенсувати витрати, якщо не вистачить залишених коштів (Лк. 10:33-35).

Ось Христова відповідь на фаталістичне питання законовчителя «А хто то мій ближній?» (Лк. 10:29): ближній – це той, хто виявляє діяльну любов! І саме це для нас, християн, є постійною перевіркою зрілости нашої віри. Ми повсякчас зустрічаємося із людським горем. Ми, звичайно, не можемо допомогти всім. Але як часто ми самі намагаємося приховати від себе дійсні людські трагедії, бо вони нас не стосуються. Вони чужі…

Сегрегація «свій-чужий» належить, може, до найнебезпечніших спокус, через які ми всі проходимо. Як часто здійснюється кадрова політика в нашій державі? Знаходиться друзів, яких високопосадовці призначають своїми заступниками, своїх колишніх менеджерів вони підносить до статусу міністрів і сподіватися, що вони будуть однією командою. Та майже ніколи так не траплялося! Навпаки, бувало, що колишні «любі друзі» стають запеклими ворогами і ганьблять один одного з ефірів телебачення. І це бачимо ми всі, весь український народ.

Але й в нашому вужчому, приватному колі ми часто також дуже дозуємо свої емоції між «своїм» і «чужим», забуваючи, що наш ближній – це той, хто потребує нашої допомоги, нашого втручання. Зараз ми стоїмо перед дуже великим викликом, який очікує нас усіх після того, як будуть звільнені східні і південні регіони України. Ми матимемо на нашій території людей, отруєних чужою пропагандою, людей, які перебували під окупацією і повірили окупантам. Та, зрештою, що далеко ходити, коли у нас у Харкові вистачає людей, котрі так само отруєні сепаратистськими або проросійськими настроями. Вони здаються нам чужими не менше, ніж той самарянин для юдеїв. І те, якими вони будуть у майбутньому, залежить від нашої життєвої позиції, від того, наскільки ми зможемо подолати інстинктивну ворожість, наскільки ми зможемо лишатися дружніми, відкритими для них, готовими допомогти іншій людині без огляду на її ідеологію.

Христос дає нам, християнам, може, найбільш відповідальну місію в сучасному розсвареному світі: сіяти добро і любов. Бо саме цих зерен не вистачає на нашій землі. І немає кому, крім нас, крім нашої християнської спільноти – хай і поділеної, але єдиної в Христі, – займатися плеканням цих сходів. А без нас вони не зійдуть! І ми далі і далі будемо нарікати: як мало в суспільстві людей, збратаних між собою, людей приязних, дружніх, готових допомогти один одному!

Хай же сьогоднішня притча нагадає нам про цю велику місію і допоможе нам позбутися атавістичних уявлень про свого і чужого, що прийшли зі світу, керованого гаслом «Якщо ворог не здається, то його знищують».

Хай Господь допомагає нам оволодіти мистецтвом робити ворогів друзями і, допомагаючи ближньому, перетворювати його на свого однодумця. Амінь.

(Переглянуто 82 разів, 1 переглядів сьогодні)