nedreptate0826

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 17 грудня 2000 р.

Дорогі брати і сестри!

В ці дні, мабуть, кожному з вас згадувалося, як десять років тому в цей час наприкінці 1990 року ми уявляли наше майбутнє. Яким радісним, щасливим, заможним здавалося воно, як багато тоді, наприкінці вісімдесятих – на самому початку дев’яностих років, рахувалося, скільки відсотків промисловости тодішнього Совєтського Союзу знаходиться на нашій землі, які роботящі наші люди, які працювали по цілому Сибірові, добуваючи нафту, звозили ліс, сіяли хліб у Казахстані. І здавалося, що всього цього нам досить для того, аби стати щасливою, заможною країною, суспільством, де нам буде набагато затишніше, радісніше, ніж у тому жорстокому світі, де ми жили.

І тим більше розчарування прийшло до нас сьогодні, особливо в ці дні, коли з особливою жорстокою відвертістю викриваються ті вади нашого суспільства, до яких ми ніби звикли за останні роки, поступово змиряючись з тим, що діється довкола нас. Виявляється, що знов, як і десять років тому, треба ставити намети в центрі столиці, щоб привернути увагу до тих лих, які сталися, які були протягом цього часу.

Але озирнімося назад, на ті десять років, дивлячись, ніби крізь збільшуване скло, крізь слова сьогоднішньої притчі. Про що думали ми тоді, про що слухали, про що писали тоді політики? Про матеріяльний добробут, про господарство. А церкви, здавалося, самі собою зростуть: досить лише збудувати рукотворний храм, почати уставні молитви – і відразу наше суспільство стане духовно багатшим.

З’ясувалося, що це зовсім не так. І коли ми думаємо тільки про матеріяльне, то і матеріяльного не одержуємо, і одержуємо замість духовного зростання дальшу духовну кризу.

Ці суспільні параметри можна застосувати до особистого життя кожного з нас. Чи ж не траплялося нам протягом минулого літа економити свій час коштом церкви? Ми відмовляємося йти до храму, щоб поприбирати вдома, приготувати обід або посадити картоплю на дачі. Але невдовзі ми відчуваємо: втрачене щось, що ніколи не повернеться. Ми змарнували можливість спілкування з Богом, а за цей час ми нічого не здобули. І навіть добре зварений обід не зміцнює нашу родину, якщо в ній немає любови. А гарний урожай картоплі чи яблук із нашої дачі не компенсує того духу приязні, відкритости, яким повинно відзначатися життя християнської спільноти. І так життя знов і знов нагадує нам про те, що є основним, фундаментальним у нашому особистому добробуті, у суспільному розвитку – наша душа, наше духовне життя.

І навіть у цьому уривку з Євангелія від Луки, який сьогодні читався, нам залишається матеріял для роздумів. Адже про душу говорить і багатій, і Господь, але як по-різному вони говорять про душу! Так само, як і в сучасній пресі ми можемо часто читати про духовне життя. Цей термін – духовне життя – люблять експлуатувати найрізноманітніші за своїми поглядами, за релігійними переконаннями автори, але як же по-різному вони його розуміють! Для когось духовне життя означає кількість клубів, для когось – кількість зареєстрованих сект. І вже з того, що вдалося нареєструвати десятки й десятки нових сект в Україні, деякі урядовці подають свідчення, що в нас же розквітає духовне життя. Дивіться, скільки у нас є конфесій, і всі вони рівні між собою! І Православна Церква опиняється однією із таких рівних між собою конфесій, а не одною-єдиною Церквою, яка може провадити до спасіння.

Так, серед цієї строкатості світу ми втрачаємо те, про що нагадує Господь: ти говорив про душу, яка може їсти, пити і веселитися, коли багато добра накопичити в своєму домі, а в тебе є одна-єдина душа, якій зовсім інше потрібне, і ти розстанешся з нею вже цієї ночі. І до чого будуть їй, твоїй душі, всі ті твої багатства, які залишаться тут, у матеріяльному світі, до якого хотів ти прив’язати і свою душу! А перед нею відкривається вічність. Ти ж мав готуватися до цієї вічности…

Хоч як би ми не хотіли перекрутити зміст цієї притчі і зробити собі висновок, що вона вчить нас зовсім не дбати про світське, не думати про завтрашній день, насправді притча не забороняє нам працювати. Вона не вчить нас пасивности, вона не засуджує багатія за те, що він працював, за те, що він дбав про свій добробут. Все це схвально.

Інша є небезпека – те, що він, багатій, за матеріяльним забув про духовне. І це не тільки багатієва вада, вона властива, мабуть, нам усім у той чи інший момент нашого життя. Навіть коли ми говоримо, виправдовуючись, що не змогли належно підготуватися до Різдва, нібито провести різдвяний піст по-християнському нам не дали обставини нашого життя – несприятливе оточення, якісь інші зовнішні чинники, – ми стаємо достеменно подібними до того самого багатія, нерозумного багатія з євангельської притчі. Хоч, може, ми зовсім не маємо ніякого майна і є абсолютно бідні, але нас також вабить до матеріяльних дібр. І ми за ними не помічаємо того єдиного, що є на потребу, дійсно на потребу. Може, тільки важкі потрясіння, які спіткають нас у цьому житті, допоможуть нам помітити основне. І може, якраз у тому і є вияв Божої любові до нас, що Він дав нам пережити за ці десять років стільки важких потрясінь, стільки неприємних відкриттів, стільки розчарувань, щоб ми знов і знов замислилися: що ж чекає нашу душу, яке її майбутнє, які її є потреби.

А наша душа починається не з чогось зовнішнього. Духовне життя починається із нашої особистої розмови з Богом, і немає нічого, що б могло підмінити саме це духовне життя. Якщо наша молитва сповнена ворожості до ближніх і формальна, якщо ми помічаємо, що навіть у храмі ми думаємо про земне, а стати на молитву ввечері для нас є тягарем, то хіба це є духовне життя? Якщо замість молитовного піднесення нам пропонують через телебачення легковажні саме розваги на церковні свята, хіба це є духовне життя? І мабуть для того і призначений передусім цей останній Різдвяний піст другого тисячоліття, аби ми ще раз і ще раз замислилися, що для нас є найголовнішим. Що є наша душа, чого вона потребує?

І, відчувши цю потребу, ми зраділи врешті-решт, бо хоч якими ми були обкраденими, коли не помічали цього основного. Все ж Господь є і постійно був милосердний до нас! Він не відібрав у нас нашу душу передчасно, а залишив нам, може, останню нагоду, щоб знайти те, що їй є потрібним, щоб зуміти розкрити її для себе, як нову захоплюючу книгу, і з цієї нашої душі читати Божі істини. Бо саме через неї, нашу душу, Бог виявляється найвищим у Своєму творінні. Саме вона, наша душа, створена на образ і подобу Божу, може перебувати з Ним у молитовному єднанні.

Хай же милосердний Господь допоможе нам і напутить цією притчею про нерозумного багатія і дасть нам того великого розуму, який допомагає, дбаючи про наші повсякденні потреби, передусім думати про основне – про спасіння наших душ. Амінь.

 

(Переглянуто 29 разів, 1 переглядів сьогодні)