Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 2 грудня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Якось до мене приїхала з іншого кінця міста одна вже дуже літня жінка-харків’янка тільки для того, щоб суворо й вимогливо запитати: « А чи шанують у вас в церкві суботу?». Я зрозумів, що вона чи то читала адвентистські книги, чи, може, ходила до них на зібрання. Адже серед інших засадничих тез цього напрямку протестантизму є й твердження про те, що треба шанувати як головний день тижня старозавітню суботу. Я відповів відвідувачці, що для християн головний день тижня після воскресіння Христового – неділя, і що ми продовжуємо вшановувати суботу, полегшуючи піст на цей день, виділяючи його як день спомину про спочилих, про тих, хто вже перебуває в краю вічної суботи.

Але у зв’язку з цим відразу перед нами постає питання: «А що таке взагалі шанувати святий день?». Бо саме так формулюється в наших катехизисах ця заповідь: «Пам’ятай день святий шанувати!».

Святкування – це передусім освячення цього дня, перебування протягом його з Богом у молитві, а також і в добрих справах. Ось у чому полягає виклик Христа юдеям, які дуже буквально дотримувалися лише одного – заборони праці в суботу.

Кілька разів в Євангелії ми знаходимо розповіді про чудесні зцілення, які стаються саме в суботу. І стаються вони прилюдно, в синагозі – місці зібрання юдеїв, які дуже добре пам’ятали заборону лікування в суботу. Христос показує обмеженість у розумінні цих заповідей народом, обтяженим своїми забобонами. Він відкриває, що найвищою правдою освячення нашого життя, освячення суботи є служіння ближньому. І коли у вихідний день, у свято постає дилема: чи то лишатися нам у бездіяльності вдома, чи йти і допомагати комусь, – напевно, треба обирати друге, якщо людина або справа потребує твоєї допомоги і участи.

Але є ще й інший сенс, закладений у цю євангельську розповідь (Лк. 13:10-17). Бо кожне зцілення Христа несе в собі не лише безпосереднє значення подолання хвороби, але й глибоку символіку.

Христос вказує нам, що Бог приходить у світ у тілі, як Син Людський, для того, щоб відновити втрачену через гріх гармонію. Саме ознакою цієї втрати первісної гармонії і стали хвороби, нещастя, лиха, які трапляються в нашому житті. Не кожного разу, коли ми переживаємо якесь нещастя, хворобу, лихо, ми зможемо знайти їхні корені в нашому житті. Та часто причини нещасть і хвороб коріняться в нас самих: коли ми неправильно себе поводили, не береглися, були нестриманими в стосунках з іншою людиною, наражалися на конфлікт, на сварку, ми можемо захворіти.

Але навіть, коли ми не можемо виявити причин хвороб у нашому особистому житті, неодмінно витоки всіх людських страждань можна знайти в грісі – у грісі праотців, у тих гріхах, які ми, може, непомітно для себе, але свідомо, чинили у нашому житті.

Христос приходить, щоб виправити це все. І позбавлення людини хвороб, і навіть найбільше з чуд – воскресіння померлих – є посланням до кожного з нас. Воно вчить: подолати наші людські проблеми, проблеми людського суспільства можна, лише повернувшись до Бога, відновивши гармонійне спілкування з Ним.

Який промовистий знак цього зцілення маємо ми у тій розповіді з Євангелія, яку слухали сьогодні, – про зцілення скорченої жінки! Очевидно, що сьогодні лікарі встановили б у неї якусь хворобу хребта, що змушувала її вісімнадцять років ходити низько похиленою, згорбленою. Але символіка зцілення полягає в тому, що ця похиленість, згорбленість, невміння дивитися вперед є також і знаком хвороби людського роду — втрати почуття власної гідности.

Христос приходить, щоб відновити в людині це відчуття – бачення в собі відблиску Божої величі, який несе в собі кожна людина. Відновити людську гідність, не потураючи людській гордині. Бо якраз гординя, намагання вивищитися через демонстрування своїх переваг над іншими і є однією з найбільших ознак гріха. Людина з комплексом меншовартости пробує знайти компенсацію внутрішнього невдоволення собою протиставленням себе загалові і демонструванням своєї уявної вищости через різного роду знаки, які, може, вона вважає переконливими, але які часто викликають іронію в її оточення.

Христос іде не для того, щоб зробити нас гордовитими і самовпевненими. Він іде, щоб визволити нас від комплексів, які ми несемо в собі і які пригнічують нас, не дають нам випростатися, дивитися один одному в вічі, сміливо дивитися вперед. Христос визволяє нас, розгинає нам спини, даруючи цей простий євангельський погляд у майбутнє.

Дуже часто люди з-поза Церкви підсміюються над вживаним у церковній лексиці поняттям “раб Божий” і поширюють карикатурний образ християнина як людини, невпевненої в собі, несамостійної, нездатної на опір, слабкої — людини, яка відчуває себе чимось таким маленьким, залежним від зовнішніх сил.

Але слова “раб Божий” ми повинні прочитувати у мові того часу, коли прийшов Ісус.

Кожна людина відчувала себе належною до когось, так само, як ми всі є сьогодні громадянами. Але як по-різному відчуває себе громадянин маленької країни, що роздирається внутрішніми суперечностям, і громадянин великої могутньої країни! Який дискомфорт часом відчуваємо ми, коли проходимо через віконця паспортного контролю, де повз нас ідуть, не звертаючи уваги на інших, громадяни Євросоюзу, Сполучених Штатів Америки, та навіть і Китаю! А ми мусимо вистоювати черги для того, щоб переконати контролерів у тому, що ми прибули в їхню країну з добрими намірами і не збираємося там нелегально влаштовуватися на роботу і залишатися назавжди. Громадянство має різну ціну. Громадянство великої країни, на жаль, дає помітні переваги в сучасному світі.

А як було в части античности? Раб, що належав багатому, впливовому господареві, відчував свої переваги, бо розумів, що цей господар може його захистити.

Коли юдеї напали на апостола Павла в Єрусалимському храмі, а тисяцький уже наказав був його бичувати, апостол застерігає: “Хіба вам дозволено бичувати чоловіка — римлянина і не засудженого?” (Діян. 22:25). А сотник, замість виконувати наказ тисяцького, бігцем подався до нього, щоб застерегти: «[Вважай], що хочеш робити, бо цей чоловік — римлянин!» (Діян. 22:26). І як не здається це дивним, його, мешканця Тарсу Кілікійського, везуть майже через усе Середземне море до Риму, щоб він міг скористатися своїм виключним правом суду кесаря. Бо він – римський громадянин.

Христос дарує людині ще більше право — бути рабом Божим, тобто належати Тому, Хто вищий понад усі держави і кесарів. Право залежати тільки від Бога, Йому коритися і від Нього мати захист. Тому право називатися “рабом Божим” рівнозначне розгинанню спини у тієї скорченої жінки, здійманню людини догори і нагадуванню: “Ти є належний до Бога, ти створений Богом. Він завжди захистить тебе, ти завжди можеш відчувати себе належним до Його Царства!”

Відтак же слова “раб Божий” слід розуміти як “громадянин Небесного Царства”. Того Царства, яке починається вже зараз, яке ми покликані творити тут, на землі. Творити своєю поведінкою, поставою, відкритістю до світу, демонструванням того, що ми вже визволені Христом. Визволені так, як визволена була від своєї вісімнадцятирічної хвороби скорчена жінка, про зцілення якої ми слухали в сьогоднішньому євангельському читанні. Амінь.

(Переглянуто 82 разів, 1 переглядів сьогодні)