--------------------------------------------e1398956951768 жінки-мироносиці

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 4 травня 2014 року

Дорогі брати і сестри!

Саме у відгомоні слів “Христос воскрес”, у відблисках великодньої радости запрошує нас Церква до дуже серйозного, поважного роздуму про велич жінки. Протягом попередніх тижнів, раз-у-раз повертаючись до подій воскресіння, ми зосереджувалися на Самому Спасителеві, раділи із відчуття Його вічної присутности у Церкві. А сьогодні нам дається нагода озирнутися: а що ж відбувалося довкола, хто саме лишався біля Нього?

Ми вже знаємо, що найближчі Його учні, апостоли, раптом виявилися заслабкими, щоб витримати ці випробування. Навіть найближчий апостол Петро тричі зрадив Учителя на подвір’ї первосвященика, щоб врятуватися від можливих звинувачень. А ще один – Юда, якому було довірено збирання коштів для невеличкої апостольської громади, – продав свого Вчителя за тридцять срібняків…

І ось раптом звідкись, із своєї внутрішньої схованки, виходять перед наші очі таємні учні Спасителя: Йосип, Никодим – ті, хто приходили до Нього тільки так, щоб ніхто не побачив, уночі. Але приходили, бо відчували, що Він несе слово правди, якої їм бракувало.

Насамперед же постають перед нами у відблиску великоднього світанку скромні жінки-мироносиці. Ті, про кого взагалі майже нічого не говорилося євангелистами, ті, які непомітно були біля Спасителя, оточували Його своєю турботою, готували їжу для учнів Ісуса, приймали їх у себе вдома, дбали про їхній побут.

І ось саме вони, ті скромні, непомітні і теж боязкі – бо вони злякалися і ангела, і того, що їх зрозуміють неправильно і звинуватять в обмані, – саме ті жінки виявилися найближчими в цей день до таємниці воскресіння (Мк. 16:1-8). Вони першими про неї довідалися, бо зважилися піти туди, де було небезпечно, – до гробу, що його мали охороняти римські воїни й біля якого майже напевно пильнували представники синедріону.

Двадцяте століття залишило нам дуже неоднозначний досвід боротьби за права жінки. Цей досвід був у чомусь зрозумілий і схвальний, коли жінку боронили від дискримінації, коли захищали її право брати участь у виборах, коли звільняли її від обмежень на професії. Але разом із тим ми бачимо, як несподівано емансипаційні процеси пішли зовсім в інший бік, формуючи образ жінки, чужий християнству. Раптом виростає із двадцятого століття комісар у шкірянці, яка безжально розстрілює ворогів революції. Раптом з’являється маса екзальтованих жіночок, які у нас, у Харкові, в ці неспокійні дні (йдеться про погроми  Євромайдану в квітні 2014 р) опиняються серед найдіяльніших учасників диверсійних акцій у центрі Харкова. І весь світ обійшло відео із образом нашої землячки з Чугуєва, яка добиває ногами вже лежачого представника опозиційної їй сили.

Хіба це справжня мужність і справжня велич? Ні, це щось цілком протилежне. Мабуть, коли з’являються раз-у-раз скандальні публікації про необхідність у Церкві звільнити жінку від дискримінації – в православній пресі менше про це пишуть, а в католицькій досить часто – і дозволити висвячувати жінок, ми бачимо в цьому щось подібне до тих процесів, які відбувалися в 1930-і рр. Ніхто з нас цього, звичайно, не пам’ятає. Але більшість бачили фільми тих років, коли з захопленням показували жінок, які переймають найважчу чоловічу працю: сідають за трактор, працюють шахтарями. Ось у чому бачилося звільнення жінки – у її підпорядкуванні системі, у використанні жінки як сили у політичних боях, у змушуванні її перебирати на себе вагу будівничих процесів у часи індустріялізації країни.

Так, ми звикли до того, що бачимо жінку, яка кладе асфальт, бетонує. Ми бачимо жінок, які борються за вищу владу. Але як же нам бракує сьогодні жінок-мироносиць! Жінок, які здатні скромно і послідовно виконувати свою справу, нести у світ найбільшу справжню цінність, яка і вивищує жінку понад чоловіка, – незрівнянний талант мужньої любови й понадпартійного милосердя. Бо немає жодного чоловіка, який міг би дорівнятися до Пресвятої Богородиці – найчистішої з-поміж нас – цих талантах!

Що дало силу жінкам-мироносицям прийти до гробу? Чому вони зуміли подолати свій природній страх і подалися вклонитися Вчителеві, від гробу Якого трималися на відстані Його шанувальники? Велика любов! Любов і відчуття Божества, Яке присутнє поміж людьми. Те, що дається не розумом, а серцем. Вони мали велике серце, сповнене любов’ю до Христа. І саме серце вело їх через усі випробування.

Хіба мало ми бачимо довкола нас таких прикладів? Вони непоказні, їх неохоче підхоплюють і демонструють мас-медіа. Але якщо озирнутися, навіть у недавнє минуле, то хто єдиний реально і масово протистояв імперії зла? Наші з вами скромні матері, бабусі, для когось – і прабабусі. Ті, хто не скорився загальному психозові, хто ніс у своєму серці – навіть, коли не було близько церкви – віру у Бога, хто ніс християнські цінності. І, може, шепочучи потай ввечері молитву, рятував нас усіх від потопання у баговинні безвір’я. Саме вони зуміли перемогти ту систему. І зараз, коли ми пробуємо вийти з її лещат, пригадаймо саме про той подвиг жінок-мироносиць наших днів, тих, кого нам сьогодні дуже часто бракує. Бракує нам скромних будівничих нашого спільного дому, бракує тих, хто здатен пожертвувати собою заради ближнього, бракує тих, хто наділений справжньою любов’ю, яка здатна подолати ненависть.

Коли сьогодні ми згадуємо з пошаною жінок-мироносиць минулого, то молимося до Бога про те, аби дав нам усім – і жінкам, і чоловікам – їхнього таланту, їхньої сили любови, їхнього великого серця, здатного відчувати присутність Христа, відчувати присутність воплоченого Бога, Який дає надію на перемогу над усіма силами неправди. Бо з Богом ми покажемо силу, і Він знищить гнобителів наших (Пс. 59:14.). Амінь.

(Переглянуто 88 разів, 1 переглядів сьогодні)