Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 26 квітня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Ми ніби ще і не насолодилися цим унікальним переживанням радости Христового воскресіння, таким жаданим після семи тижнів Великого посту. А нам уже сьогодні Церква пропонує емоційно повернутися назад, у страшні дні Великої п’ятниці, повернутися до миті, коли тіло Спасителя знімається із хреста і кладеться до гробу (Мк. 15:43-47). І знову ми ніби відчуваємо безмежний біль Пресвятої Богородиці, її сльозі, які омивають тіло спочилого Сина…

Для чого це? А, власне, для того, щоб ми відчули, в чому ціна подвигу тих скромних осіб, яких ми сьогодні вшановуємо: жінок-мироносиць, праведного Йосифа Аримафейського, праведного Никодима – постатей, які були б зовсім непомітними на тлі монументальних біблійних постатей. Постатей, які раптом вивищуються саме в цей час, який здавався катастрофою для всіх, хто любив Христа, хто Його шанував.

Любити можна по-різному. Можна грітися у променях слави популярної особистости, намагатися сховати у цих променях свої недоліки, намагатися й собі здаватися біля неї вищим. Так було, можливо, із деякими з людей, які ходили за Ісусом. Їм було радісно відчувати себе причетними до чуд, які чинив Ісус, до ідей, які Він проповідував. Вони теж відчували себе частинкою цього служіння, причетними до Нього. Ніби генералами при полководці. І декому справді хотілося стати такими собі «генералами». Навіть, найбільш віддані Ісусові Зеведеєві сини Яків та Йоан не втрималися й просили свого Вчителя про привілейоване місце у майбутньому Царстві (Мк 10:35-37).

І раптом замість Царства – катастрофа, після тріумфального входу до Єрусалиму – падіння. І то – яке падіння! Ганебне… Виявилося, що їхній Учитель нічого не може із того, на що вони сподівалися: Він ані царства в Ізраїлі не встановив, ні покарав своїх кривдників – нічого не зробив. Він, як безсила людина, просто помер на хресті. Що ж це? Пустка? Виявилося, що їхнього вождя не було, що вони повірили у примару?

Саме такими були переживання в той час. І навряд чи можна припустити, що жінки-мироносиці чи Йосиф і Никодим вірили у майбутнє Христове воскресіння. Можливо, й вірили, але так, як частина юдеїв, – у воскресіння десь у далекому-далекому майбутньому, але не зараз. Тим не менше, вони, переживши ганебну поразку їхнього Вчителя, лишилися поряд. І, наражаючись самі на небезпеку зневаги оточення, вони виявляють свою любов публічно. Йосиф Аримафейський купує речі, необхідні для похорону, віддає свою гробницю. А ті жінки-мироносиці, які не встигли нічого, крім того, щоб зняти тіло Христове і ледь-ледь омити його від ран, чекають тут же, в Єрусалимі, не йдуть додому, не повертаються до Галилеї, аби рано-вранці, як тільки закон дозволить, попростувати до Христового гробу з єдиною метою – віддати Йому належну шану. Вони вже нічого не можуть зробити для улюбленого Вчителя. Вони хочуть тільки одного: аби Він був похований так, як заведено.

І раптом за це саме вони одержують небачений привілей: вони першими стають свідками воскресіння! Їм першим сповіщається: Христос вчинив те, що Він проповідував  (Мк. 16:1-6) – Він переміг смерть і відкрив перспективу до вічного життя. Тож вони виявилися першими, покликаними до цієї перспективи, саме тому, що зуміли виявити несподівану для себе твердість у час випробувань.

Вони одержали неймовірно велику винагороду! І вони були гідними цієї винагороди, бо церковне передання розповідає про те, як усі вони надалі вірно служили Христовій Церкві аж до жертовної смерти, стали рівними апостолам у своєму служінні.

Нам також не раз доводиться у своєму житті ставати перед важкими виборами. Буває, що в нашому житті те, що здавалося непохитною цінністю, раптом хитається, руйнується, ставиться під сумнів. Саме в цей час Господь перевіряє, чи ми здатні витримати у хвилину випробувань так само, як ми трималися у хвилину слави? Чи ми приймаємо свою віру лише як таку собі святкову прикрасу? Чи наша віра у Христа веде нас до ближнього попри всі небезпеки, обмови, попри прикрощі, які можуть на нас впасти? Жінки-мироносиці відкривають перед нами саме цю перспективу християнства, показують, чим віра Нового Завіту відрізнятиметься завжди від віри Завіту Старого.

Довкола чого зосереджується Старий Завіт? Довкола П’ятикнижжя Мойсеєвого із постаттю всемогутнього Господа, Який веде потужною рукою Свій народ спочатку із Месопотамії у Палестину, а потім – із єгипетського рабства назад, в Обіцяну Землю.

Вся християнська віра зосереджується довкола іншої постаті – особи Христа, Божого Сина, але і Сина Людського. А отже, людини, яка може страждати, померти. Тільки, на відміну від нас, – добровільно, зійшовши з Неба в людське тіло, аби пройти разом із нами життєвий шлях. І нас із вами поставити перед вибором: чи й ми не женемося лише за силою, славою, могутністю? Чи ми готові, попри всі зневаги, дочекавшися ранку, іти, аби тільки припасти до стіп Ісуса, не очікуючи за це жодної винагороди? І аж тоді, коли ми зможемо піднятися до вершин самозречення, долине до нас заклик, який кличе у безмежне майбутнє: «Христос воскрес!». Амінь.

(Переглянуто 165 разів, 1 переглядів сьогодні)