100_8780

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 23 березня 2014 року

Дорогі брати і сестри!

Ось ми вже входимо у центральний тиждень Великого посту. Тиждень, позначений піднесенням над усіма православними храмами світу Чесного і Животворчого Хреста. Поклоніння хресту викликає в нас роздуми про власний хрест і про те, наскільки гідно ми його несемо. Цей Великий піст відрізняється, напевно, від усіх, пережитих нами за попередні роки. Здається, все довкола налаштоване на те, щоб не допустити в нас молитовного настрою, щоб викликати ненависть, ворожість до аґресорів, до злочинців і диверсантів, які влаштовують свої шабаші на майданах наших міст.

Але саме в тому, напевно, і полягає наш хрест: він є не тільки сукупністю наших переживань і випробувань, які на нас спадають, але й наших обов’язків перед іншими.

Христос вчить нас бути у хвилину випробування разом. Він приходить не тільки для того, щоб сповістити про шлях до спасіння. Він іде, щоб відкрити перед нами цей шлях і згуртувати нас, показавши: тільки разом, у єдиній Христовій Церкві ми можемо його подолати. Не поодинці, не в своєму індивідуалістичному зосередженні на особистих проблемах кожного, а думаючи один про одного і про потреби спільноти.

Дивні на перший погляд слова лунали в сьогоднішньому Євангелії. Як це так: Христос закликає нас від спасіння своєї душі? Він нагадує: «Хто хоче душу свою зберегти, той погубить її» (Мк. 8:34-38, 9:1)? А йдеться, власне, про те, щоб ми не уникали роздумів про долю інших, щоб не тікали від них, думаючи тільки про себе. Ось тоді, коли ми будемо думати лише про себе, – тоді ми, може, врятуємося фізично, але душу свою напевно загубимо…

Період суспільних криз – це важкий період, неймовірно важкий психологічно. Важко думати кожного дня про те, за скільки кілометрів від Харкова стоять ворожі війська. Важко читати нові і нові зведення з Криму, де зазнають принижень і насильства наші з вами земляки, де наші солдати страждають в оточенні. Але водночас ці переживання повинні викликати в нас природній людський інстинкт: прагнення разом протистояти цьому злу, не давати йому поширюватися і на наші землі. Прагнення врятувати не тільки наш реґіон, але й інші реґіони України від повернення червоної чуми, яка знов поширюється, як ракова пухлина, із сусідньої держави.

Сьогодні ми молимося про те, щоб Бог дав нам мужности і мудрости пройти ці випробування. А в цей час дуже важливо вміти розуміти і шанувати один одного! Коли ми заблукаємо десь у лісі групою і почнемо смикатися кожен у свій бік, сварити того, хто взявся нас вести, ми може ніколи не вийдемо з того лісу, заблукаємо й загинемо. Коли шофер веде машину по слизькій дорозі, то найгірше для нього, коли кожен із пасажирів почне штовхати його, спрямовувати в свій бік, підказувати або хапатися за кермо. Треба дати цьому водієві можливість самому подолати проблему, або зупинити машину і помінятися з ним місцями. І коли ми блукаємо в лісі та не віримо провідникові, то можемо його поміняти, але поки він веде – мусимо слухатися його. Дуже небезпечно поринати в цей час у взаємну критику, шукати винуватців, звинувачувати один одного або тих, на кого покладено відповідальність, у всіляких прогріхах.

Так, у нас занедбана армія, у нас розкладені МВС і СБУ. Але не можна вимагати від Бога чуда, щоб усе змінилося раптово. Якраз Господь і дає нам можливість спільно працювати над нашим майбутнім і крок за кроком змінювати те, що Україна успадкувала від попередньої влади. Адже роками руйнувалося все, що могло стати запорукою збереження нашої міці. А державна міць, міць силових структур і є запорукою нашої безпеки.

Я глибоко вдячний тим нашим парафіянам і парафіянкам, які вже підходили і питали: як, кому передати кошти на армію, що можна зробити для того, щоб підтримати воїнів, які зараз посеред голого степу влаштовують опорні пункти на кордоні з ворожою нам державою? Я звернувся із листом до керівника нашого реґіонального прикордонного управління, ми також мали зустріч тут, у храмі, із громадськими активістами. Ми домовилися про те, що, збираючи кошти, будемо відразу за списками, які нам передаватимуться з військових частин, закуповувати речі, які їм найпотрібніші. А це теплий одяг, продукти харчування, це все, що належить до облаштування побуту в нових казармах, які ще потрібно побудувати.

Ми всі разом будуємо нашу українську армію – українську не тільки на назвою, але й за суттю. І це теж велика відповідальність. Це не тільки хрест, але й відзнака для кожного з нас, що допомагає нам відчути: наша держава є спільним надбанням, за яке ми спільно відповідаємо і з її керівників ми маємо суворо запитувати, коли це належить.

Господній хрест часом здається нам надзвичайно важким. Він тисне нас до землі, він муляє нам плечі. Але саме в ту мить, коли нам важко, пригадаймо дорогу, згадувану нами протягом Великого посту – дорогу на Голгофу, дорогу, яку проходить Спаситель. І тоді кожне наше випробування набуває сенсу як співподорожування з Ним цією дорогою: дорогою служіння ближньому. Дорогою служіння власному народові, його безпеці. Дорогою, яка згуртовує нас у єдину силу, здатну подолати цей шлях, – у святу Христову Церкву. В ту велику і величну інституцію, яка і проводить нас через Голгофу до Небесного Царства. Амінь.

(Переглянуто 55 разів, 1 переглядів сьогодні)