Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 15 березня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Починається тиждень, який у народній традиції називають середохресним, а по-церковному – хрестопоклонним. Тиждень, перейнятий молитвою, яка повторюється наприкінці кожного богослужіння: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє воскресіння Твоє славимо!».

Минає половина Великого посту. І ми вже починаємо відчувати наближення Христового воскресіння. Але саме у цей час, у ці дні Церква пропонує нам, може, одну з найбільш важких і несподіваних для дохристиянського світу реліквій для поклоніння. Вона підносить перед нами Чесний Хрест Господній. Для людини античного світу хрест був знаком неймовірних страждань, знаком важкої рабської смерти. А для юдеїв він був ще й знаком загибелі. «Проклятий усякий, хто висить на дереві» (Гал. 3:13), – повторюватимуть ті, хто споглядатиме на розіп’ятого Спасителя.

Але саме через те, що хрест символізував найважчу смерть, що він для світу, в який прийшов Спаситель, знаменував ганьбу, неславу, – саме тому Син Божий і приймає його за знаряддя Своєї жертви. Він свідомо йде на таку важку й ганебну смерть, бо показує тим самим кожному з нас: немає такої жертви, на яку не пішла б людина задля свого ближнього.

У словах, які цитуються в сьогоднішньому Євангелії євангелистом Марком, Христос сповіщає нам парадоксальні, дивні речі: «Хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже» (Мк. 8:35). Як це так? Хіба таке можливе

Так, можливе! Ми пересвідчуємося в цьому і зараз, у наш важкий час. Саме той, хто не думає про себе, не замикається в собі, той, хто йде на допомогу ближньому, хто збирає кошти для армії, їздить на фронт, допомагає пораненим – саме той і виявляє себе справжнім християнином, гідним вічного життя. Той же, хто ховається від довколишнього світу в своєму власному «я», хто думає тільки про те, як би пережити черговий день, хто боязко долає життєву дорогу, не озираючись довкола, – саме той і програє найважче і найважливіше змагання – змагання за вічне життя.

Образ хреста, взятого на плечі, для нас пов’язується вже виключно із самим стражданням Спасителя, із Його хресною дорогою на Голгофу. В античні часи, однак, це була одна із ознак страти. Приречений на смерть мав узяти хрест – звичайно, цілий хрест, на якому розпинали рабів, він би не здійняв, а саму поперечну балку – і нести на місце, де розпинали засуджених. І перехожі зазвичай з острахом сахалися від тих, хто йшов, несучи на собі знаряддя власної страти.

Саме так ітиме на Своє страждання і Спаситель. Але, передчуваючи цю дорогу, Він нас усіх навчає не лякатися своїх страждань і терпінь, вміти гідно приймати випробування, які даються людині. Христос навчає зустрічати їх свідомо, розуміючи, що земні випробування для нас – єдиний шлях, який може привести нас до вічного життя. Але тільки тоді, коли ми гідно пройдемо випробування.

Саме в цьому полягає одна із розгадок тих дивних слів, які ми чуємо сьогодні. Бо хто згубить душу свою тут, у цьому світі, за свого ближнього, за євангельські ідеали, за майбутнє для свого народу – саме той і здобуває вічне життя. І саме для нього важке несення хреста в цьому світі може обернутися тріумфом у вічному Небесному Царстві.

Христос навчає нас прочитувати знаки часу, навчає розуміти сенс земного служіння людини. Багато чуємо ми розпачливих вигуків: «За що це нам? Чому саме нам припало жити в час таких економічних криз, воєн, постійної небезпеки, яка висить над нами ось уже понад рік?». Та й у нас раз у раз виринають подібні скарги – може, не завжди висловлені вголос.

Здається, найлегше скинути цей хрест і втекти від нього. Але саме тоді ми тікаємо і від Христа! Бо Він, ідучи на Голгофу, відкриває кожній людині: її шлях у майбутнє полягає в гідному, мужньому несенні власного хреста разом із Христом. А це значить – ми мусимо приймати життєві іспити як мужній воїн Христа. Ми мусимо захищатися від зла й захищати від нього свого ближнього. Ми мусимо обороняти свої ідеали, свою віру, свою батьківщину, рідну землю. Мусимо бути слугою Христа, а не прислужником кожного, хто сильніший за нас. І все це означає – нести свій хрест.

Ще в середньовічній культурі хрест перетворився на місткий духовний символ. Його почали сприймати як ключ до Неба, до вічного Небесного Царства. Саме такими вчить нас бачити Христос і земні страждання, терпіння – все те, що ми переживаємо в цьому світі: як хрест, котрий може для нас стати ключем до неба.

Тож і сьогодні, як і в наступні дні цього тижня, вклоняючись хресту Господньому, вслухаймося уважно в останні слова молитви: «І святеє воскресіння Твоє славимо». А в цьому Христовому воскресінні ми славимо і надію на наше власне воскресіння з Христом. Амінь.

(Переглянуто 55 разів, 1 переглядів сьогодні)