Хрест

Виголошена архиєпископом Ігорем 3 квітня 2005 р.

 Дорогі брати і сестри!

Кого з нас не лякали своїм безкомпромісним радикалізмом слова геніяльного поета, який визначав вищу міру своєї любови до України тим, що готовий погубити свою душу за Батьківщину:

 Я так її, я так люблю

 Мою Україну убогу,

 Що проклену святого Бога,

 За неї душу погублю[1].

 Читаючи або слухаючи ці слова, ми мимоволі замислювалися: а може, праві комуністи, коли визнають Шевченка за безбожника? Як же може віруюча людина так легковажно ставитися до своєї душі – найдорожчого, що в нас є?

І дуже часто ми не замислюємося, що поет написав ці слова на засланні, відбуваючи покарання за жертовне служіння народові, караючись за слово правди. А зверхній осуд за різкі, зовні богоборницькі, слова ми виголошуємо, живучи спокійним, самовдоволеним життям, де жертва для Бога і для ближнього витіснена в далекий куточок, зведена до кількох символічних гривень на церкву або потреби бідних.

Через сьогоднішнє ж євангельське читання промовляє до нас уже не звичайна, хоч геніяльна, людина. До нас звертається Сам Христос. Він виголошує дивно парадоксальні слова: «Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже». Можна, звичайно, шукати полегшеного тлумачення цих слів. Можна припускати, що йдеться тут не про безсмертну душу, а про земне життя. Так звичайно і пояснюють коментатори: «Той, хто прагне вічного життя, має бути готовий пожертвувати своїм земним життям за Христа».

Але межі ризику, до яких закликає Христос, здаються ширшими. Бо що означало для євреїв нести хрест? Не просто готовність іти на смерть, причому на смерть надзвичайно жорстоку. Це була ще й ганебна, рабська страта, на яку в Римській імперії засуджували бунтівних рабів. Жоден суд не мав права засуджувати на розп’яття римлянина. Та є ще один нюанс. Апостол Павло в посланні до галатів нагадує нам деталь, про яку неюдеї часто не мають уявлення або забувають: «Христос відкупив нас від прокляття Закону, ставши прокляттям за нас, бо написано: “Проклятий усякий, хто висить на дереві”» (Гал. 3:13). «Написано» – маються на увазі слова п’ятої Мойсеєвої книги, Второзаконня, де застерігається: «А коли буде на кому гріх смертного присуду, і буде він убитий, і ти повісиш його на дереві, то труп його не буде ночувати на дереві, але конче поховаєш його того дня, бо повішений Боже прокляття, і ти не занечистиш своєї землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі на спадок» (Втор. 21:22-23).

Отже, смерть на хресті означала Боже прокляття для повішеного. За віруваннями юдеїв, така ганебна смерть ставила під сумнів майбутнє повішеного або розіп’ятого. Зважитися на хресну смерть – означало бути готовим потрапити під людський осуд, порушити звичаї, ввійти в конфлікт з оточенням. І все для чого? «Щоб Авраамове благословення в Ісусі Христі поширилося на поган, щоб обітницю Духа прийняти нам вірою» (Гал. 3:14), – пише далі апостол Павло. Для юдея і це лунало вищою мірою сумнівно, коли не святотатськи: поставити поган серед Авраамових нащадків.

Христос вчить нас ризикувати, кидати виклик узвичаєному способові життя й традиціям задля тієї вищої мети, яку визначає Його власна присутність у нашому житті. Коли б не прийшов у світ Христос і не пережив страждання та смерть на хресті, збереження душі не давало б ще надії на вічність. Первородний гріх лишався нездоланною перешкодою до майбутнього посмертного життя для старозавітніх праведників. Скрупульозне дотримання вимог Тори, Мойсеєвого Закону, не могло вивести людину з глухого кута без зовнішньої допомоги. Небезпеці самозаспокійливого примноження фарисейських приписів і заборон Спаситель протиставляє вищий закон любови до Бога і ближнього. Ісус Сам торує шлях у вічне життя, але цей шлях пролягає через страждання та ризик. Це шлях сміливих. Шлях тих, хто готовий, повіривши Ісусові, нехтувати загальноприйнятими нормами, працювати в суботу, відмовитися від ритуального обмивання – здійснити вчинки, що в очах загалу межували з бунтом проти Мойсеєвого Закону. Душа опинялася перед небезпекою – але небезпекою, виправданою покладанням на слово Євангелія, на Новий Завіт, сповіщуваний Божим Сином.

Може, і ті, хто зважився скинути фарисейські маски підлабузницької псевдоцерковности, що запанувала в синодальному російському православ’ї з часу його перетворення на царську інституцію, а потім на совєтську установу, пережив неабиякий ризик. Бути вірним правдивої Православної Церкви київської традиції непросто в Україні і зараз. Декому здається святотатством ставити під сумнів унікальність церковнослов’янської мови богослужіння, північноросійських звичаїв і обрядів, канонічного права Московського Патріярха на підпорядкування собі українців. Але кожен, хто зробив мужній вибір, ставши парафіянином однієї з громад нашої єпархії, відчув, як власний ризик виростає в тривожне й водночас радісне переживання хресної дороги, торованої слідом за Спасителем світу.

«Хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже», – сповіщає Христос учням. Він сподівається самозречення, Він очікує жертви. І не марним буде цей подвиг: виявляється, без зречення мертвої догми годі сподіватися вічного життя. Тільки хресна дорога, на яку кличе Учитель із Назарету, віщує надію. «Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерти, аж поки не бачитимуть Царства Божого, що прийшло воно в силі». Побачать Царство Боже ті, хто готовий «погубити душу» за Євангеліє, за братів своїх. Амінь.


[1] Сон (Гори мої високії…).

(Переглянуто 169 разів, 1 переглядів сьогодні)