Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 22 квітня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Ось ми входимо вже в третій тиждень великодньої радости. Ми продовжуємо переживати радість воскресіння Христового, радість подолання найстрашнішого, що постає примарою перед очима кожного з нас, – смерти. Смерти як небуття, як зупинки всього того, що очікувалося в житті.

Христос відкриває нам двері, яких нам бракувало, – двері в майбутнє. Він по-новому осяває нашу життєву дорогу Своєю присутністю і перспективою вічного життя для кожного з нас. Але для того, щоб побачити цю перспективу, треба звільнитися від того, похмурим символом чого стає сам гріб Ісуса Христа.

Ми сьогодні повертаємося у важкий час переживання Христової смерти. Біля Нього немає апостолів. Є тільки ті, хто вважав Його великим Учителем, шанував Його, але боявся з’явитися біля Нього. І Йосиф Аримафейський, і Никодим — вельможні, шановані в суспільстві люди. Вони не зважувалися відверто стати Христовими учнями. І тільки смерть на хресті спонукала їх звільнитися від цього страху і явно з’явитися перед Понтієм Пилатом як близькі до Ісуса люди, щоб просити дозволу отримати Його тіло. Але вони думали тільки про одне: як віддати Ісусові останню шану, як поховати Його тіло, як вберегти його від наруги. Вони знаходять печеру (в таких місцях ховали тоді багатих людей) і кладуть Його тіло, закриваючи вхід каменем, який був непідйомний для слабких жінок. Тих жінок, які прийшли відвідати Христа, тільки-но закінчився день спокою – субота.

Можна тільки уявити собі, в якому розпачі прямували вони тоді до Ісуса: зцілена Ним Марія Магдалина, мати Якова та Йоана, яку також звали Марією, Соломія! Всі ці дні вони переживали жаль втрати. Вони йдуть з однією-єдиною метою: доповнити те, чого ще не встигли були зробити в день похорону, – помазати тіло Ісуса запашними оліями, знову загорнути в покривало і покласти вже навік у гробі…

І замість того вони бачать відкритий гріб! Вони чують голос, звернений через їхнє посередництво до всіх нас: “Не жахайтесь! Ви шукаєте Розп’ятого, Ісуса Назарянина. Він воскрес, нема Його тут!” (Мр. 16:6).

Чи змогли жінки відразу зрозуміти, до чого закликає їх ангел? Ні. І останні слова, які пролунали сьогодні в євангельському читанні, нагадують про це: “А як вийшли вони, то побігли від гробу, бо їх трепет та страх обгорнув. І не сказали нікому нічого, бо боялись…” (Мр. 16:8). Над ними ще тяжіє страх. Їм треба буде ще багато пережити, щоб звільнитися від цього страху. Звільнитися настільки, щоб зрозуміти: смерть не є найстрашнішим для людини. Смерть може бути звільненням, якщо це загибель за правду, за Христа.

Кам’яна печера, в якій ховали тіло Ісуса, — це образ, який дається нам для того, аби ми самі співмíрили своє життя з євангельською оповіддю: чи не стає часом для нас віра теж такою собі внутрішньою печерою, в яку ми ховаємо своє найсокровенніше, щоб не показувати його світові, не свідчити про Христа? Бо й ми часом боїмося бути не такими, як інші, боїмося робити виклик суспільству, суперечити загальному трендові, який панує в нашому оточенні.

Христос знов і знов закликає нас: “Не жахайтесь!”. “Не бійтеся насмішок, сміливо свідчить про Мене. Не ховайтеся у печері, відкривайтеся світові, будьте у світі”.

Зверніть увагу: коли перші монахи тікали від світу, вони йшли не замикатися в печеру, вони йшли в пустелю. А пустеля — це символ, бо вона відкрита навсебіч. В ній далеко-далеко видно, якщо стоїть гарна погода. І пустеля може стати простором для того, щоб слово людини розляглося в різні кутки світу. Так, як сталося з Антонієм Великим, який віддалився в єгипетську пустелю, аби стати зачинателем руху, що охопив усі континенти землі. Бо немає, хіба що за винятком Антарктиди, жодного континенту, де не було б десятків, сотень або й тисяч монастирі, де живуть наступники цього пустельника Антонія.

Для нас, людей, які живуть у сучасному секуляризованому світі, є виявом мужности виявляти свою віру не лише в церкві, вдома, на молитві, але й у своєму повсякденному житті. Дуже примітивно уявляти це як постійні розмови на побожні теми або повторювання завчених біблійних фраз. Відкриватися до світу – значить сміливо жити повсякдень як християни, жити за Євангелієм, не приховуючи цього, відверто демонструючи світові світлу істину євангельських правд, яку ми повинні нести своїм життям. Наше відкрите обличчя, наша посмішка, наша чуйність до інших людей — все це також є способом свідчення про Христа. А ще краще свідчення — це наша мужність, послідовність у відстоюванні християнського ідеалу. Це наше повсякденне жертовне служіння своєму народові, своєму ближньому, приклад якого дає нам Христос.

Не жахайтесь!” – звертається Христос до всіх нас! “Ідіть і проповідуйте по всьому світові про воскресіння”. Не лише про саму подію Христового воскресіння, яка стала фактом історії, відбулася в минулому і котру ми згадуємо щонеділі, у перший день тижня – день святкування воскресіння Христового. Ні. Воскресіння — це квінтесенція християнської віри. Це слово, яке містить у собі ключ до перемоги над власним страхом, ключ до перемоги над примарою смерті. Бо для того, хто по-справжньому вірить у Христа, немає смерти в фізичному сенсі: він завершить своє земне життя, щоб перейти у інший вимір, у іншу форму стосунків з Творцем, із Самим небесним Главою Церкви, Який супроводжує нас на всіх етапах нашого існування.

Тож і сьогодні, згадуючи про жінок—мироносиць, знову вслухаймося в Господні слова заклику: “Не жахайтесь!”. І поміркуймо, чи здатні ми відкрити сховки віри, які ми утворили в глибині нашого єства, для повсякденного життя, для нашого оточення. Відкрити їх для світу, який чекає від нас свідчення про те, що, може, не стало ще реальністю й імпульсом у житті для багатьох наших сучасників — свідчення про воскресіння Христове. Амінь.

(Переглянуто 73 разів, 1 переглядів сьогодні)