Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 15 травня 2016 року)

Дорогі брати і сестри!

Це вже не вперше йдуть до Христа гості з миром (Мр. 16:1-2). Ще коли Він народився і був покладений в ясла у вертепі під Вифлеємом, до Нього простували троє царів, як вважає церковне передання, – троє мудреців зі Сходу. Вони йшли, аби обдарувати Месію золотом як царя, котрому належить приносити податки, ладаном як Сина Божого, а також миром як людину, що має померти. Нам важко зрозуміти сенс останнього, бо в нас немає такого звичаю, як на Сході. У Палестині ж спочилих звикли обмазувати запашними оліями, які Святе Письмо називає миром.

І ось до Христа простує кілька наляканих жінок. Вони не були надто сміливими. Вони злякалися і ангела, якого побачили у печері замість покладеного туди Ісуса (Мр. 16:5-6). Але наскільки відрізняється їхня хода від тієї, якою тридцять три роки до них простували до Вифлеєму мудреці!

Мудреці йшли, щоб побачити майбутнього царя. Вони вірили, що Народжений – це могутній правитель, який має здійснити радикальні зміни в світі, насамперед, як уявляли вони в стереотипах того часу, – через політичний вплив, через звільнення своєї країни. Напевне, вони були розчаровані, коли знайшли бідне немовлятко, а замість урочистої зустрічі з боку царя Ірода наразилися на підступи, від яких їх потім застеріг ангел (Мт. 2:1-12). Але, йдучи, вони були натхнені переконанням у тому, що прямують до могутнього володаря.

А ось ці жінки… Жінки, які знали Ісуса й разом з усіма Його учнями вірили в те, що Його месіянство має обернутися переможною, тріумфальною ходою через Єрусалим до володарювання царством Свого праотця Давида… Ці жінки простують до гробу в зовсім іншій атмосфері – атмосфері переляку і розчарування. Вони вже знають, що сподівання на месіянську перемогу над Іродом і над римлянами не справдилися. Ісус помер ганебною смертю на хресті. Його учні, перелякані, тікають від Нього. Лука і Клеопа йдуть геть з Єрусалиму у розпачі, бо всі їхні надії зруйновані…

Саме за цих умов кілька відважних жіночок, які пережили і розпач, і зневіру виключно з любові до свого розп’ятого Учителя, все ж простують до Його гробу. За цю любов, за свою вірність Спочилому вони одержують винагороду: першими чують звістку, яка понесеться в світ і стане першим сигналом до творення замість матеріяльного тіла Христового Його нематеріяльного тіла – Святої Церкви, до якої і ми з вами належимо: Христос воскрес!

Подвиг жінок мироносиць для нас після двадцятого століття відкривається зовсім по-новому. Ми згадуємо дисидентів, згадуємо воїнів Української Повстанської Армії, згадуємо як героїв усіх тих, хто відкрито або в підпіллі провадив свою боротьбу проти комуністичного режиму. І майже ніколи ми не згадуємо наших скромних, але водночас неймовірно мужніх матерів, бабусь, прабабусь, які, попри всі переслідування, зберігали в своєму серці віру. Вони пережили руйнування церков, пережили знущання і кпини з усіх, хто лишився християнами. Вони пережили тріумфальну ходу войовничого атеїзму. Але вони не впали, не скорилися! І тим самим, може, саме вони стали головними руйнівниками безбожної комуністичної системи. Бо вони зберігали віру і молитву. Саме завдяки їхній вірності, їхній молитві зберігалася в підпіллі Церква, яка мала за храми тісненькі хати із зачиненими вікнами, де замість престолу був нашвидкуруч накритий обрусом стіл, на якому відправлялася Літургія. Часто замість позолочених чаші і дискоса використовувався посуд, який більш-менш міг відповідати функціям літургійного.

Буквально позавчора я дивився на виставці в монастирі малесенькі убогі чаші й дискоси, в яких кілька десятиріч тому відправлялася Служба Божа. Але наскільки їхня убога велич перевершує розкішні сосуди, які сяють золотом на пишних богослужіннях, трансльованих із патріяршого собору в Москві!

Церква перемогла завдяки нашим мужнім побожним жінкам. Тому для нас із вами, для покоління тих, хто живе в незалежній Україні за умов релігійної свободи, подвиг цих наших мироносиць має цілком конкретний характер. Саме вони пронесли спадковість віри Київської Церкви. Вони протистояли і тим, хто не витримав, зрадив, хто вирішив поєднувати службу у церкві із прислужуванням владі. Наші мироносиці не пішли на це. Вони знали про всі хвороби тогочасної леґальної Церкви, ставилися до неї критично. І водночас існували незалежно від неї, несучи віру в своєму серці. Ця віра для нас із вами й стала миром, призначеним для тіла Спочилого. Вони йшли для того, щоб поховати Ісуса, а зустріли Його воскреслого!

Нашому поколінню в дитинстві здавалося, що майбутнє підвладне силам, які проголошували побудову комунізму в 1980 році й зникнення до того часу останнього священика. Наступ комунізму здавався невблаганним і невідворотним. А наші бабусі вірили у всепереможність Христа! І саме вони стали справжніми переможцями.

Ми молимося сьогодні до жінок мироносиць, молимося до праведних Йосипа і Никодима – тих прихованих представників юдейських еліт, які повірили в Христа й також опинилися серед переможців. Адже вони зуміли зберегти вірність Христові серед переслідувань і наруги. Пам’ятаймо про дар вірности, який заповідають нам мироносиці і з двотисячолітнього минулого, і з покоління наших бабусь і прабабусь: бути вірними серед переслідувань, лишатися з Христом тоді, коли це невигідно і страшно, мужньо йти до Христа через усі перешкоди. Бо саме тоді, коли ми подолаємо ці перешкоди, ми й зможемо стати разом із тими переможницями людської слабкости, які першими одержать за винагороду і принесуть у світ радісну звістку: «Христос воскрес!». Амінь.

(Переглянуто 75 разів, 1 переглядів сьогодні)