Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 11 березня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Ми з вами наблизилися до середини Великого посту. Цей тиждень — Хрестопоклонний — особливий. Лишається ще майже місяць до Великодня, але, тим не менше, ми вже зазираємо у кінець того шляху, який маємо пройти, щоб гідно зустріти Христове воскресіння. Ми зупиняємося перед великою і страшною таємницею хреста — знаряддя страждань і муки. Знаряддя, на якому помирає Син Божий…

Але ми зупиняємося не тільки для того, щоб перейнятися співчуттям до Розіп’ятого. Хрест стає ніби лінзою, яка допомагає нам зазирнути всередину себе. Або, може, він подібний до дзеркала, позираючи в яке, ми бачимо своє власне “я”. І не тільки бачимо там себе справжніх, але й шукаємо в ньому те, що може допомогти нам розв’язати важкі життєві проблеми, з якими ми входили у Великий піст, сподіваючись знайти на них відповіді.

А відповідь здається на перший погляд цілком несподіваною: “Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде! Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її…”. Це ставить нас перед питанням: як таке може бути? Адже вся наука Церкви привчає нас дбати про свою душу, про її спасіння. Але Христос далі продовжує навчати: “А хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже”. (Мр. 8:34-35).

Парадокс, правда? Але саме в ньому ми знаходимо дуже глибоке розкриття того, що дає нам Христос як найголовнішу пораду: вміти бачити кінцеву мету свого життєвого шляху, не зупинятися на певному його етапі.

Так само, як Хрестопоклонний тиждень є тільки вершечком, екватором Великого посту, але не кінцем його, – так само будь-які наші справи милосердя, будь-які наші життєві проєкти є тільки етапом, епізодом на нашому шляху. Повністю поринати в них — це значить ховатися від справжньої мети. Брати хрест і йти за Христом – означає завжди керуватися найголовнішим, основним у системі цінностей християнства. А Христос ще перед початком Великого посту давав нам через Євангеліє пораду пам’ятати, що Він завжди присутній у нашому житті в особі наших ближніх (Мт. 25:31-46).

Маємо ще один парадокс: ми про себе краще дбаємо тоді, коли дбаємо про наших ближніх, про тих, хто є біля нас. Коли ж забуваємо про них і зосереджуємося тільки на собі, на своїх власних проблемах, то й нам від цього нічого доброго не буде. При цьому ми втрачаємо черговий етап на своєму шляху до спасіння.

Коли ми шукаємо справжнього, то треба і прагнути до цього справжнього, а не до його заміни. Є багато речей у нашому житті, які нам необхідно зробити. Церква ніколи не вчить нас занедбувати їх і думати тільки про головне. Ні. Головна мета в нашому житті досягається через цілу низку наших маленьких життєвих проєктів, цілей, переходячи через які, ми й дістаємося до кінцевої мети — до зустрічі із Христом. Але, щоб дійти до цієї мети, треба пам’ятати про місце цієї зустрічі і її обставини. Про другий прихід, який Христос постійно нам обіцяє. На цій дорозі нам важливо не втратити відчуття відповідальности перед Богом.

Наш хрест і є якраз сукупністю відповідальностей перед світом, які ми беремо на себе, які накладає на нас наша християнська, суспільна, родинна відповідальність. Здається, якщо скинути з себе цей хрест, нам буде легше йти через життя. Але тоді це буде шлях у нікуди. Бо тільки тримаючи на собі тягар обов’язків, які маємо, ми стаємо супутниками Христа.

Ми уявляємо з себе Симона Киринейського, який мусив підняти тягар Христа, бо Той падав під хрестом (Мр. 15:21). Коли нас обтяжують життєві проблеми, коли нам стає нестерпно важко від обставин, у яких ми опинилося, від скрути, яку ми переживаємо, від конфліктів, у які ми виявляємося зануреними, – відчуймо їх усі, відчуймо свій життєвий хрест як хрест Симона Киринейського. І зрозуміймо, що ми перебуваємо на надійній, правдивій дорозі, що ми супроводимо Христа. Не тікаймо з цієї дороги, не шукаймо собі іншої.

Можна, звичайно, це зробити. Скільки людей намагаються втекти зі своєї правдивої дороги! Можна знайти безліч замінників, ерзаців того справжнього, що веде нас до спасіння. Але рано чи пізно до нас прийде глибоке розчарування в тих примарних цілях — матеріяльних, політичних, кар’єрних, – які ми перед собою ставили.

Сьогоднішній день допомагає нам знайти в собі нове дихання у простуванні через Великий піст. Бо ми вже відчули якісь невигоди протягом цих перших тижнів посту. Нам часом хотілося б зробити собі подвиг посту легшим, постування — стриманішим. Але Христос допомагає нам відчути нове натхнення через Свою присутність. “Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!” (Мт. 28:20), – скаже Він Своїм апостолам. Ці слова спрямовані і до нас з вами!

Ісус являється сьогодні перед нами розіп’ятим на хресті. Саме цей знак допомагає нам відчути, що Він розпинається і на хресті наших з вами тягарів. Розпинається не для того, щоб зробити ці тягарі для нас важчими, а навпаки, щоб відкрити їхній справжній сенс. Сенс, який полягає в тому, що, тільки долаючи земні випробування, а не тікаючи від них, приймаючи земні виклики і відповідаючи на них адекватно, ми зможемо гідно пронести свій хрест через життя до тієї миті очікуваної зустрічі, про яку Христос нагадує нам сьогодні, посеред Великого посту, через святе Євангеліє. Амінь.

(Переглянуто 63 разів, 1 переглядів сьогодні)