Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 3 лютого 2013 р.

Дорогі брати і сестри!

Скільки б ми не читали розповідь про цю зустріч Спасителя із невідомим багатієм, ми завжди зосереджуємо свою увагу на останніх словах: «Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти» (Лк. 18:25) – і, може, тріумфально міркуємо: «А нам легше! Ми не маємо такого багатства!». Але давайте не проминати і початок цього епізоду: «І запитався Його один із начальників, говорячи: Учителю Добрий, що робити мені, щоб вспадкувати вічне життя?» (Лк. 18:18). Замислімося над самими мотивами зустрічі. Вони виглядають абсолютно позитивними. Бо хіба не позитивним є пошук правди для людини? І хіба нам самим у кращі часи нашого життя не доводилося, шукаючи правду, вчитуватися у слова Євангелія, допитуватися відповіді в знайомих, гортати сторінки Отців Церкви і сучасних богословів із надією знайти відповідь на ці питання?

Але хіба завжди прихід до Учителя пов’язується із цими мотивами? Адже буває так, що людина, незадоволена радикальністю Євангелія, починає шукати якісь легші шляхи, пристосуючи віри до довколишніх обставин. І допитується вона не для того, аби знайти правду, а щоб знайти легший шлях, знайти компроміс зі світом успіху. Шукання нових учителів, по суті, стає втечею від радикальної безкомпромісности правди, від радикальної безкомпромісности Євангелія.

Наш час демонструє багато таких прикладів, коли людина починає, шукаючи місця, де можна не постити, іти до іншої конфесії, шукаючи середовища, в якому менша дисципліна, тікати до якихось сумнівних груп. Зрештою, навіть, тікати із християнської Церкви, мотивуючи це для себе архаїчністю, застарілістю церковного вчення і пошуком чогось нового, сучасного, модерного.

Є така небезпечна хвороба в сучасній ліберальній цивілізації, яка називається моральним релятивізмом. Так визначається не просто пошук найлегшого шляху у земному житті, а пошук відповідности етичних норм твоїм бажанням, пристосування моралі до сучасного способу життя, спрощення церковних правил. Врешті решт – полегшення морально-етичних вимог із масою логічно переконливих мотивів, які стверджують, нібито «сьогодні вже не можна жити таким простим, примітивним життям, як раніше. У ХХІ столітті не можна коритися тим законам, які писані були в часи Мойсея чи навіть Ісуса Христа.  Нові часи визначають нову мораль, нам треба її творити і пристосовувати, підтягати релігію до вимог цієї моралі»…

Поки що нас, християнської спільноти Східної Європи, менше торкнулися ці настрої. Але хіба ми також не відчуваємо на собі через інформаційний тиск, через вплив середовища такого спокусливого підмовляння: бути простішими, пам’ятати, про те, що живемо у постмодерному часі, співміряти свої релігійні запити із полегшеними вимогами цього часу.

Можливо, саме подібні мотиви і керували чоловіком, який, живучи за приписами Старого Завіту, шукав, однак: «А, може, хтось мені знайде якусь нову, іншу науку?». Бо й такі люди приходили до Христа, сподіваючись, що Він звільнить їх від тягарів, накладених Старим Завітом. Христос же ніде й ніколи не говорив, що прийшов скасувати Закон; Він прийшов Закон роз’яснити. І коли до Нього звертається цей багатій, то чує, може, зовсім протилежне сподіваному: «Розпродай усе, що ти маєш, і вбогим роздай, і матимеш скарб свій на небі. Вертайся тоді, та й іди вслід за Мною!» (Лк. 18:22). Можливо, чоловік зрозумів це надто примітивно, налякався і втік? Ми цього не дізнаємося. Але розуміємо: Христос говорить через свого співрозмовника до всіх нас.

Навіть тоді, коли ми не маємо тягарів багатства, які б перешкоджали прийти до Христа, Він вказує нам на основне у християнській вірі, в єдиній правдивій вірі в Єдиного Правдивого Бога: пам’ятати про Божу присутність, не тікати від Нього в гонитві за своїми ілюзіями і компромісами. Він запрошує завжди йти за Ним і не збочувати з цієї прямої дороги, не тікати від Бога в царину власних ілюзій і на стежки, які визначаються різного роду новітніми проповідниками компромісів.

Розпродай усе… і вбогим роздай… та й іди вслід за Мною… Цей заклик врешті визначив ту оздоровчу силу, яка зберігала Церкву Церквою – силу християнської аскези. Напрямок, що визначив існування християнського монашества, яке також може тікати від радикалізму Христової поради і тоді втрачає те, що Христос назвав сіллю або закваскою, – втрачає істоту свого служіння.

Христос не наказує. Він запрошує. Він кличе іти за Собою. І тим самим рятує нас від нескінченних блукань у пошуках того, що б відповідало нашим теперішнім настроям чи нашим уявленням, часто примарним, про спасіння. Христос завжди є присутнім у Церкві. Він іде попереду нас. І коли ми помічаємо це, то само з себе земне багатство втрачає для нас свою силу і цінність, а сучасні турботи не здаються нам такими фатальними. Так само, як і тиск оточення не є нездоланним.

Бо саме у Христі ми відкриваємо перспективу вічности, яка потужніша за будь-які часові обмеження. Саме у Христі ми відкриваємо те багатство, яке неспівмірно більше за будь-які багатства світу. Саме в Ньому ми відкриваємо правду – правду про вічність, правду про життя. Саме те, що й осяває нам той шлях, на який запрошує Христос стати не тільки багатія з євангельської притчі, а кожного з нас. Шлях до спасіння. Амінь.

(Переглянуто 98 разів, 1 переглядів сьогодні)