Закхей

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 17 лютого 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Коли я вертаюся до Харкова від батьків і виходжу на перон, то знаю, що ще перед тим, як десь вдалині з’явиться електричка і буде оголошено про її прибуття, з іншого боку перону, непомітний на перший погляд, має засвітитися зелений вогник світлофору, який свідчить, що дорога вільна і по ній можна їхати поїзду.

Ось таким вогником для кожної людини, яка ходить до церкви регулярно, є сьогоднішнє читання – читання про Закхея (Лк. 19:1-10), яке нагадує нам, що вже незабаром, за кілька тижнів, починається час зустрічі із Христом: починається Великий піст. Період, який дарується нам Церквою для того, щоб ми зуміли, звільнившись від усього зайвого, клопіткого в нашому житті, зосередитися на головному; зуміли вслухатися в той голос, який може губитися в інші дні за гамором нашого оточення.

Цей гамір розлягався і довкола Закхея. Напевно, не він один вийшов зустрічати Христа. Напевно, що люди штовхалися, випереджали один одного, промовляли, коментували – так, як буває в нас, коли збереться багато людей, і кожен з нас квапиться поділитися своїми враженнями із сусідом. І, може, не тільки тому він, людина поважна, літня, із суспільним становищем, зневажив усі умовності й можливі кпини та поліз на смоківницю (Лк. 19:4), аби здалеку йому було видно Христа, а й щоб звільнитися від цього довколишнього гамору. Звільнитися від чужих думок, які йому нав’язуються, від тих стереотипів, які тяжіють над ним.

Великий піст – це час, коли ми теж намагаємося звільнитися від впливу на нас оточення: інформаційного середовища, в якому ми живемо, думок наших сусідів, знайомих – не тому, що ми їх зневажаємо і не хочемо зважати на думку оточення. Ні. Але тому, що ми боїмося, що за цим гамором ми загубимо Самого Христа, втратимо Його голос.

Кожен із нас ставитиме собі перед початком Великого посту власні відкриті або приховані цілі, з якими входитиме в цей освятний період. Хтось просто може мріяти схуднути в цей час, хтось схоче кинути палити чи пити. Все це також можливе і навіть бажане як наслідок Великого посту. Але страшно, коли саме це стає для нас головним. Найголовніше, навіть єдине, що надає сенс Великому постові, як і загалом нашому перебуванню в Церкві, – це наша особиста зустріч із Христом. Це переживання зустрічі, яке здатне змінити все наше життя, осяявши його світлом непроминущої Христової присутности в світі, в історії й у нашій особистій реальності.

Важливо відчути, що Ісус прийшов не колись там у минулому, до чужого народу. Він прийшов і через нас самих, через кожного із нас, бо кожного з нас Він однаково любить, однаково сумує над нашими гріхами. І Він однаково дбає про те, щоб нас спасти! Він іде нам допомогти на дорозі до спасіння. Не замінити нас, не тягти нас цією дорогою силоміць. Христос нам самим лишає визначити: помітити Його чи ні, зосередитися на Ньому чи озиратися навсібіч, слухати чужих голосів, зважати на них. Думати: «В ту чи не в ту церкву я йду? Який там обряд? Як ставиться до цієї Церкви влада? Чи здужаю я достояти службу до кінця чи ні?».

Скільки таких думок нас обтяжує! Усі вони створюють той гамір, який заважає нам, прийшовши до церкви, звільнитися від зайвого, не поринати у розмови один з одним. Бо часто й сюди ми вносимо гамір світу. І замість того, щоб відразу пережити зустріч із невидимо присутнім тут Христом, ми починаємо заважати самим собі, обговорюючи яке-небудь ток-шоу, чи зустріч із кимось, чи свою власну хворобу – речі потрібні, важливі, але які не дають нам піднести голову, не дають нам самим знайти смоковницю, з якої ми побачимо Христа.

Важливо під час Великого посту, під час кожної молитви вміти усамітнитися, забути про все те, що є довкола, зосередитися на найголовнішому – і не для того, щоб втекти від оточення. Навпаки. Часто, коли ми виходимо з молитви, якщо вона справді цілісна, глибока, всеохопна, то і світ здається нам інакшим. І тоді те, що здавалося фатальним кілька хвилин тому, раптом втрачає свою гнітючу силу, яка впливає на нас. І ті образи, що ми переживали як непростимі, здаються дрібними і минущими. І нам самим хочеться вибачити кривдника, бо ми зустрілися з Христом. Ми пережили Його відкупительну силу – і нам хочеться поділитися нею з іншими.

Хай же для нас усіх саме такими відкриваються дні Великого посту: часом світлими, радісними, піднесеними. І часом, коли ми здобудемо право на самоту і коли в нас знайдеться сила – видертися посеред світу на уявну смоковницю і, не озираючись на те, що діється довкола, знайти очима Христа й спочити зором на Ньому. А потім, увібравши в себе силу цієї зустрічі, спуститися на землю, аби вже надалі жити разом із Ним, із Христом. Його сяйвом осявати світ довкола себе. Його словами збагачувати власну мудрість. Його натхненною силою зміцнювати себе на дорозі, яка відкривається зараз перед нами. Дороги, про відкритість якої зеленим світлом сповіщає нам сьогоднішнє євангельське читання про Закхея. Амінь.

(Переглянуто 146 разів, 1 переглядів сьогодні)