Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 17 липня 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Чи знаємо ми, ким був зцілений Ісусом слуга капернаумського сотника (Мт. 8:5:13)? Припускаємо, що напевно, походив він із місцевих жителів, із юдеїв. Але чи вірив він сам у Христа, чи ні – невідомо. Невідомо також, наскільки побожною людиною він був. І взагалі, чи був він у свідомости, коли сотник вирушив, щоб, скориставшись із приходу відомого на той час Учителя з Назарету, попросити Його про допомогу.

Але знаємо одне: попри незнаність для нас слуги, попри те, що й Христос його напевно не знав, він дістав зцілення. Дістав зцілення завдяки молитві за нього ближнього. І це вказує нам на те, якою важливою може бути наша з вами молитва за наших ближніх, за інших людей.

Часом ми вагаємося і цілком доречно посилаємо тих людей, які просять нас помолитися за них, самих сходити до церкви. Справді, немає нічого кращого, коли людина сама молиться за себе, коли людина переживає у церкві зустріч із милосердним Небесним Отцем, із Самим Христом – нашим Заступником.

Але в той же час і наша молитва за ближнього може стати імпульсом, який спонукає йлшл почати важкий, для когось – дуже важкий, драматичний, шлях до спасіння, шлях до Бога.

Але звернімо увагу ще на одну деталь: сотник іде до Христа сам. Він же сам Христові скаже: «Я людина підвладна, і вояків під собою я маю; і одному кажу: піди то йде він, а тому: прийди і приходить» (Мт.8:9). Чого ж сотник не послав нікого із своїх слуг замість себе? Ні, він, ведений любов’ю до свого слуги, іде просити за нього сам. І це оцінить Христос. Слуга дістане допомогу, а молитва благання сотника буде почута. Молитва ця не була виголошеною в звичайному сенсі, усталеними фразами, до яких ми з вами звикли. Але за нечисленними словами, з якими сотник звертається до Христа, стоїть дуже глибока молитва серця, проглядає велика щирість.

Це ще одна риса, яка повинна бути притаманна нашій з вами молитві. Молитва ніколи не повинна обмежуватися самими словами, вимовленими вголос. Ціну молитви визначають глибина почуттів, які стоять за цими словами, те, що діється у нашому серці. Суть молитви – у відкритті серця до Бога і в абсолютній щирості перед Ним.

Сотник іде до Христа сам. Сам благає Його про допомогу. Чи так буває у нас, коли ми сподіваємося на допомогу Бога? Знаєте, буває таке: починається проскомидія, тобто перший закритий для всіх у храмі етап Літургії. Священик виймає часточки на поминання живих і померлих із просфори, на жертовнику лежить кілька десятків граматок, записок з іменами живих чи спочилих. А в храмі в цей час стоїть, може, троє-п’ятеро людей. Де ж інші, де ті, які прийшли молитися? Їх немає. Вони сподіваються, що залишені ними записки будуть діяти за них…

Ні! Господь чекає не записаних імен. Він чекає нас із вами, нашого живого звернення до Нього! І коли ми просимо помолитися за нас, це не означає, що молитва діятиметься поза нами, незалежно від нас. Просячи про молитву, ми повинні самі стати її учасниками, бути частиною спільноти, яка звертається із молитвою.

І врешті-решт ще одна деталь, на яку необхідно звернути увагу, слухаючи сьогоднішнє євангельське зачало – слова Христа, якими Він проводжає сотника: «Іди, і як повірив ти, нехай так тобі й станеться!» (Мт. 8:13). Не за молитвою, а за вірою! Молитва була почута тому, що до неї була докладена віра. Сотник вирушив до Христа, бо вірив Йому. І за цією вірою сотників слуга був зцілений.

Коли ми йдемо молитися, чи завжди ми маємо віру? Чи не буває так, що ми йдемо в силу традиції, звички, на всякий випадок? Однак коли немає в нашому серці глибокої віри, то й слова наші залишаться порожніми.

Тож і сьогоднішнє Євангеліє вчить нас єднати молитву із вірою. Вчить не сумніватися, йдучи до Христа. Вчить бути сміливими і відважними, рушаючи до Нього. Вчить нас молитися за інших. Молитися за інших і спонукати їх самих долучатися до цієї молитви. Вчить завжди пам’ятати: відповідь Божа буде дана нам співмірно нашій вірі! Амінь.

(Переглянуто 72 разів, 1 переглядів сьогодні)