Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 2 липня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

В дитинстві моя бабуся часто розповідала про війну. І тоді, і зараз мені страшно уявити, як це було 35-літній жінці без якоїсь спеціяльности, без середньої освіти лишитися самій з трьома дітьми на кількох сотках городу між двома великими арміями, які рухалися і в один, і в інший бік через наше містечко. Вона згадувала багатьох солдатів, які зупинялися на постій у нашій хаті. І чим мене дивувала, що не робила великої різниці між німцями і росіянами. Навпаки, говорила, що на передовій усі виглядають однаково, і небезпека чигає на цивільних людей із усіх боків.

Але з усіх, хто проходив через наш дім, вона виділяла одного, не запам’ятавши його імени, – австрійця, який, єдиний міг, коли його ніхто не бачив, посидіти разом із нею, розповідати таким собі німецько-польсько-українським суржиком про свою сім’ю, показувати фотографії своїх дітей. А коли отримував пайок, дати кілька шоколадок для не розбещених наїдками трьох бабусиних дітей…

Подібна ситуація, напевно, була і в юдеїв, де римляни лишалися завойовниками, окупантами, і між ними і місцевим населенням пролягала прірва нерозуміння. Нерозуміння і зневаги… Юдеї боялися і ненавиділи римлян – людей іншої цивілізації, іншої віри. Римляни ставилися до юдеїв як до дикунів із своєю незрозумілою релігією, з дивними і неприємними для римлян звичаями.

Аж ось один із небагатьох римлян – сотник – наважився переступити через цей бар’єр (Мт. 8:5-13). Він зумів поставитися до народу, серед якого служив, із пошаною, дослу́хатися до його культури. Він зумів приймати юдеїв як рівних собі – для того часу величезний виклик для масової свідомости римлян.

Саме цей талант поваги до партнера у діялозі культур і дозволив йому відчути в Ісусі з Назарету щось особливе, чого навіть юдеї не могли відчути, – відчути Спасителя. І він прямує до Ісуса! Прямує, щоб просити за свого слугу, що є не менш несподіване, ніж повага до юдеїв. Адже до рабів ставилися як до худоби, що може розмовляти. Смерть раба не вважалася великою втратою для римського господаря. А цей сотник був зовсім іншим. Він не посоромився податися до юдейського Вчителя, щоб просити Його про зцілення власного раба. При чому сотник виявляє до Ісуса таку саму пошану, як до будь-якого товариша по службі в Римській армії! Він просить Учителя і вірить, що Той може сказати тільки слово – і слуга дістане зцілення. Саме за ці людські якості сотника, за вміння слухати Христос дає йому жадане. І слуга зціляється тієї ж миті (Мт. 8:13).

Чи зраджував насправді римський центуріон свої ідеали, свою присягу? Ні, жодною мірою! Він лишався гідним воїном, вірним імператорові, вірним своїй державі. Він тільки вмів побачити на окупованій території таких самих людей, як він, і дослухатися до них, вжитися в їхню систему цінностей, навчився шанувати її. Це мистецтво, яке й ми з вами повинні опановувати.

Адже будь–яка тоталітарна система, яка намагається перетворити людей на безголосу худобу, змусити їх коритися собі, насамперед замикає кордони, не дає нікуди виїздити. Ми можемо згадати минулі часи, коли, щоб потрапити в будь-яку країну, навіть із т.зв. «соціялістичного табору», треба було заповнити кілька анкет і дістати негласне схвалення КҐБ, пройти співбесіду в парткомі й усе інше, що тільки існувало в ті часи. Не менш, або навіть більш сувора система зараз демонструється нам Північною Кореєю. Ми тільки недавно з жахом спостерігали, як американський юнак був викинутий із Північної Кореї смертельно хворим після нещадних тортур в ув’язненні тільки за те, що він хотів як сувенір вивезти для себе один із пропагандистських плакатів[1]

Щоб перетворити людину на раба системи, треба відучити її мати власну гідність і ставитися з пошаною до гідности інших. Ми вчимося зараз жити у великому світі. Вчимося контактувати з іноземцями, виїздити за кордон, приймати в себе гостей. Людям, які виросли у суспільстві ненависти, важко долати зведені довкола них бар’єри, світ за якими уявлявся небезпечним і ворожим. Та що там говорити! Ми можемо спостерігати, як на наших очах перетворюють на таку саму безголосу, залякану худобу сусідів–росіян. Їх також намагаються оточити китайським муром упереджень до всіх інших народів, навчити ненавидіти, боятися їх. Ми з подивом і сумом читаємо статистичні звіти, за якими для росіянина другий потенційний ворог після Америки – ми, українці! Вони бояться нашої окупації, не усвідомлюючи окупантами себе…

Сотник із Євангелія стає ключем у нашому простуванні в майбутнє, бо навчає, як саме йти в це майбутнє. Йти, пам’ятаючи, хто ти є, шануючи себе, свою країну і свою гідність. І разом з тим учитися приймати кожного, кого ти зустрічаєш на своєму шляху, як таку саму людину з власною гідністю, зі своєю культурою, яка може відрізнятися від твоєї, але має неповторну цінність. Її треба оцінити, осягнути, до неї треба виявити пошану, навіть коли вона для тебе емоційно чужа.

Саме в діялозі культур і цивілізацій ми вчимося гідно шанувати інших, не втрачаючи при тому поваги до себе, до своєї традиції. В цьому діялозі ми здобуваємо уроки євангельської мудрости, які дає нам Христос: любити ближнього як себе самого, бачити у ближньому Самого Христа. Коли ми успішно проходимо ці уроки, нам і може бути дане щастя пережити на собі, на своїх близьких і рідних людях те, що пережив сотник: чудо зцілення того, за кого він просив. Чудо, яке дається нам як відкриття того, в якому світі ми насправді живемо. Бо ми живемо не в оточеному мурами ненависти ґетто, а у великому, радісному, щасливому світі, назавжди осяяному присутністю Джерела вічного чуда життя – Єдиного в Святій Тройці Бога. Амінь.

[1] Американський студент Отто Уормбіер, якого 17 місяців тримали у в’язниці КНДР, помер в США через тиждень після повернення 19 червня 2017 р.

(Переглянуто 103 разів, 1 переглядів сьогодні)