Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 24 червня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Протягом останніх кількох десятків років з’явився справжній жанр “церковної творчости”, коли на дошках оголошень деяких храмів вивішують цілі списки тих, за кого не можна молитися. І виходить, що не можна молитися за людей не тільки іншої віри, але й іншої юрисдикції, іншої християнської конфесії…

І ось ми поринаємо в атмосферу тієї незвичної ситуації, про яку розповідає нам сьогоднішнє Євангеліє (Мт. 8:5-13), і замислюємося: а чи були вони християнами: і сотник, який прийшов просити Ісуса, і його слуга? Очевидно, що ні.

Саме слово “християнин” з’явилося значно пізніше, в Антиохії, через кілька десятків років після Христового розп’яття і воскресіння. І то швидше як зневажливе прізвисько, яким називали послідовників Христа з Назарету. Вже потім воно стало окресленням усіх вірних Церкви, створеної в день П’ятдесятниці.

Сотник напевно що був римським громадянином, напевно був язичником. Можливо, і його слуга походив також із поганських народів. Хоча не виключено, що він міг бути юдеєм, найнятим або купленим там же, в Галилеї, де відбувалися переказані в Євангелії події. В кожному разі, християнином він не був. І невідомо, чи вірив цей слуга в Христа. А от сотник, попри те, що формально не належав до народу Старого Завіту, не визнавав його заповіді, виявляє тут таку віру, що Сам Христос з подивом ставить її за приклад: “Поправді кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри!” (Мт. 8:10). Та найголовніше: сотникова молитва була виконана, Господь почув її!

І тут ми маємо підтвердження того, що не тільки можна, але й треба молитися за людей, які не належать до твого церковного кола, які не представляють твоєї релігійної традиції. Та, зрештою, і кожне наше богослужіння включає молитву за ввесь світ. Часом Церкві навіть закидали, що вона молиться за нехристиянську владу. Бо справді, скажімо, в Османській імперії греки, араби – християни молилися за султана, візира, за всіх чиновників, які гнобили християн.

Господь закликає нас молитися за владу не через запобігання перед нею. Він навчає молитися і за тих, хто чинить нам зло, і за тих, хто є інакшим від нас, — молитися за ввесь світ. Бо весь світ є Божим творінням. І кожен із людей — визнає він Христа чи ні, належить він до твоєї конфесії, чи до ворожої, — все одно є Божим творінням, дитиною Божою. І заслуговує, навіть вимагає, нашої молитви.

Сотник дає нам взірець такої молитви. Не словесної — слова його дуже скупі, ощадливі. Він благає Ісуса про допомогу, про зцілення свого слуги. Але це молитва надзвичайно глибока і насичена, бо вона йде від серця!

Насиченість молитви духовно виявляється не в словах. Часом ми падаємо жертвами забобонної віри в якісь особливі слова, молитовні формули, які допомагають самі з себе. Це нехристиянський підхід. Немає такої молитовної формули, яка б діяла без віри. Молитва народжується в нашому серці. І сила її породжується тим, наскільки ми віримо в можливість Божої допомоги.

Сотник виявляє цю віру. Він виявляє мужність, бо молитва вимагає мужности, прориву поза повсякдення. Сотник руйнує стереотипи. Він, представник імперської нації, яка згорда, звисока дивилася на всі підкорені нею народи і не входила в контакти з ними (римляни вважали юдеїв такою собі забобонною сектою, маленьким народом, який не заслуговує на самостійне існування), – він, цей сотник, відкинувши свою гордість, йде до Христа, до Вчителя з Назарету, до представника, підкореного римлянами юдейського народу, і благає Його про допомогу. Він вкладає в цю молитву всю силу свого серця, яку відчув Христос. Ми не можемо цього відчути через передані Євангелієм слова. Але ми довіряємо Христові, Який з подивом ніби вдивляється в глибину душі сотника і захоплюється силою такої великої віри.

Чи знав слуга про те, що його пан піде просити за нього? Невідомо. Може, він був у безпам’ятстві в той час. Не знаємо навіть, чи вірив сам слуга в те, що Ісус є заповіданий пророками Месія. Але слуга був врятований завдяки молитві іншої людини. І це нас вчить не заощаджувати свого часу і сил у молитві за інших людей, бо наша молитва може їм допомогти.

Скільки разів буває, що той, за кого ми молимося, сам не вірить у Бога, не вірить у силу молитви, сам іронізує над твоїм зверненням до Бога, до Церкви. Але це не означає, що ми повинні зневажливо відкинути цю людину і не молитися за неї. Навпаки. За людину, яка позбавлена дару віри і тим самим важко хвора духовно, особливо належить молитися – молитися за її спасіння, порятунок, за її прихід до Бога.

Таким чином, римський сотник, центуріон, імени якого ми не знаємо, дає нам взірець справжньої християнської молитви. Молитви небагатослівної, але щирої. Молитви мужньої і проникливої. Він дає взірець беззастережної віри в Того, Кому ти молишся. Без цього молитва ніколи не матиме належного наслідку.

Хай же цей приклад стане нам подарунком від євангелиста Матея, який переказує нам відповідний епізод із перебування Христа в Капернаумі, і допоможе нам опановувати велике мистецтво молитви, яке є найважливішим із усіх мистецтв. Мистецтвом, якого ми найбільше потребуємо в цьому світі. Амінь.

(Переглянуто 63 разів, 1 переглядів сьогодні)