Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 14 липня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Нам важко собі уявити, скільки людей повідходило від Церкви через те, що вони не одержали сподіваного! Хтось образився на Бога, бо Бог не дав йому підвищення по службі, хтось — бо молився-молився і не переміг супротивника під час спортивного змагання, хтось очікував ще якоїсь іншої перемоги. І щоразу розчарування в наслідках своєї молитви спричиняє образу, гнів, обурення, заперечення: “Немає Бога, якщо Він мені не допоміг!”.

Та ось ми бачимо зовсім несподіваний приклад, якого нам усім так дуже бракує для того, щоб запобігти подібним розчаруванням. Господи, я не достойний, щоб Ти ввійшов під мій дах(Мт. 8:8). Ці слова визнання своєї немочі є ніби прологом до того, щоб нам сподіватися на Божу допомогу. Важко чекати винагороди, коли людина вважає, що вона гідна цього, коли вона не сподівається, а вимагає від Бога.

Ми всі — боржники перед Богом. Ми всі одержали від Нього незрівнянно більше, ніж могли б сподіватися, ніж ми можемо будь-кому дати. Й сáме усвідомлення того, що не Бог, а ми винні, — сáме це і є початком нашого спасіння.

Так само і для сотника початком його входження в єднання з Богом, а можливо, навіть, входження в Церкву (ми не знаємо його майбутнього, є тільки легенди, яким не завжди можна вірити) стало ось це визнання власної слабкости: «Господи, я не достойний, щоб Ти ввійшов під мій дах».

Нам важко уявити, що означало для гордовитого центуріона, представника влади всемогутнього Риму, ось так просто прийти до єврейського Вчителя, до Якого більшість ставилася скоріше з сумнівом і осудом, ніж із захопленням, і визнати Його повну владу, схилитися перед Ним. Більше того, йому, господареві життя, яким сотник вважав себе, – просити за свого раба, якого в давньоримські часи вважали тільки за худобину, яка розмовляє людською мовою, і не більше. Сотник визнає людську гідність слуги! Він турбується про нього, у хвилини хвороби свого раба вирушає до Вчителя, бо вірить, що Той може допомогти. І ця допомога надається (Мт. 8:5-13).

Але тут є ще одне зауваження, на яке ми можемо не звернути увагу, зосередившись на моменті зустрічі. Бо ми могли б спочатку, зіпсовані нашими стосунками з фальшивим довкіллям, подумати: “А, може, він тільки грав, цей сотник, може, слова його були нещирими?”. Однак ось лунає відповідь Ісуса: Іди, нехай буде тобі так, як ти повірив. І його слуга тієї ж миті одужав (Мт. 8:13). Видужав слуга через поєднання сили всемогутнього Бога і сили віри.

І тут ми маємо другий щабель нашого зростання — визнання своєї немочі, свого статусу постійного боржника перед Богом.

Мати віру в те, що Він допоможе, – це неодмінна передумова Божої допомоги нам. Бог обдаровує нас за нашою вірою. Якщо нам бракує цієї віри, то, значить, немає й того каналу, через який Бог може нам допомогти. Він справді всемогутній, Він здатен учинити чудо. Але для того, щоб це чудо сталося, необхідно, аби ми відкрилися до нього, аби мали відкрите серце. Бо в замкнені двері нашого серця ніхто не ввійде. Та коли ці двері гостинно розчинені перед Господом, тоді Він може завітати до нашої оселі. І саме в тому також наша проблема, що ми, замкнувшись у собі, сформували таку собі захисну броню проти довкілля, часто не з доброї волі, а через складні життєві обставини. І нам дуже важко дозволити собі відкритися навіть перед Богом.

А віра — це відкриття серця. Це здатність слухати, здатність приймати, не сподіваючись, що ми будь-коли зможемо відплатити. Саме цього навчає нас капернаумський сотник — римський центуріон, який служив на далекій околиці імперії, в Палестині. Він має відчуття своєї немочі перед Богом. Він має силу, яка здатна забезпечити допомогу не тільки йому, але й людям, дорогим для нього, – силу віри.

Тож сьогоднішній день навчає нас мати в собі ці дві якості, щоб почати довгу, важку, але містку й духовно насичену дорогу до Бога, до єднання з нашим Небесним Отцем. Амінь.

(Переглянуто 82 разів, 1 переглядів сьогодні)