Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 28 червня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогоднішнє євангельське читання (Мт. 8:5-13) запрошує нас замислитися над однією з найбільш болючих проблем, які існують сьогодні: проблемою зустрічі цивілізацій. Адже і тоді, в часи Спасителя, на Близькому Сході зустрічалися дві різні цивілізації, відгороджені одна від одною низкою забобонів, упередженостей, а то і відвертої ворожнечі. Тут існувала стародавня юдейська цивілізація, яка виробила за тисячоліття свого існування на Близькому Сході низку прийомів, які забезпечували їй герметичне існування, відгородженість від інших. І це було частиною місії, яку несла юдейська цивілізація. Місія бути ковчегом, в якому зберігається Завіт. Завіт, укладений через Мойсея із людством Самим Богом!

І водночас активно, навіть аґресивно, вторгається на Схід елліністична цивілізація, принесена воїнами Олександра Македонського й закріплена його полководцями, що стали правителями завойованих держав. Вона  постійно намагається здійснити вплив і на Палестину. Цей вплив часом бував аґресивним, як за часів Антиоха Епіфана, коли юдеїв намагалися позбавити їхньої ідентичности, змусити зректися Завіту й занедбати виконання Божих заповідей. Юдеїв спонукали уподібнитися до решти народів елліністичного світу, об’єднаних Олександром Македонським в одне ціле.

В часи Спасителя епоха Олександра Македонського і його спадкоємців-«епігонів» відійшла в минуле. Але Римська імперія, частинкою якої стала Палестина менш як за сто років до Різдва Христового, вважала себе наступницею цієї цивілізації, наступницею стародавньої Греції. Обидві мови – латинська і грецька – взаємодіяли в цій імперії. А її релігія складалася з елементів стародавніх римських і грецьких вірувань. Римляни вважали себе нацією імперською, нацією повелителів, і зверхньо дивилися на місцеві звичаї і обряди. Вони зневажали юдеїв, не бажаючи знайомитися з їхньою традицією і апріорно відкидаючи їхні вірування.

Але і серед римлян, які опинилися на Близькому Сході, з’являються такі особистості, які відчувають правду в словах, що їх розносять юдейські пророки. Це була правда читаних по суботах уривків із Тори і Танаху – Святого Письма Старого Завіту. Очевидно, одним із таких римлян був сотник у Капернаумі.

У той час деякі міста Близького Сходу були суто елліністичними. Такою була столиця провінції – Кесарія, такими були міста, що належали до Десятимістя. Капернаум, у якому відбувалися події, що стали причиною для обмірковуваного нами сьогодні випадку, був натомість юдейським поселенням. Але оскільки він знаходився на межі різних адміністративних частин Палестини, то там діяла митниця, і стояв невеличкий гарнізон римського війська.

І ось сотник цього гарнізону, почувши про прихід Ісуса і вже багато наслухавшись про Його чуда, сам вирушає до Нього за допомогою. Причому одна риса вказує на його багате духовне життя: на ті часи для вільної людини, для римлянина опускатися до турботи про свого раба було чимось незвичайним. Набагато більш незвичайним, ніж якби ми зараз почали турбуватися про здоров’я своєї домашньої тварини. Раб був станом нижчим за домашню тварину – десь на рівні свійської худоби. Так його розглядали римляни. А в ставленні до раба-юдея поєднувалися два однаково зверхні підходи до ближнього: як до раба і як до представника іншої цивілізації.

Але капернаумський сотник виявляє абсолютно незвичайну для тих часів людяну турботу про хворого раба: він сам іде до юдейського Вчителя! Іде, долаючи упередження і непоборні, здавалося б, бар’єри між цивілізаціями. Іде, щоб попросити про допомогу. Він іде, бо вірить у Вчителя!

І віра у Божу силу виявляється потужнішою за бар’єри між цивілізаціями. Вона єднає людей. Вона творить чудо, бо раб навіть без приходу Спасителя, без Його дотику стає зціленим!

Ми сьогодні переживаємо глибокий конфлікт між цивілізаціями. Здається, сповнюються найбільш похмурі пророцтва політологів кінця двадцятого століття. Минулий тиждень приніс нові жахливі випадки, які трапилися неподалік від тих країв, де проповідував Спаситель[1]. І напад на шиїтську мечеть, і розстріл європейських туристів у Тунісі – все це на перший погляд свідчить про непоборний конфлікт між різними культурами, різними релігійними традиціями. Бо вбивці декларують себе як представники «чистого ісламу», як борці за встановлення ісламського панування у світі. Але досвід християнства вказує на єдиний спосіб перемоги над цими конфліктами: прагнення до пізнання правдивого Бога, потяг до Нього. Навіть, самі мусульмани (якщо це щирі мусульмани) визнають, що немає, не може бути Божої ласки у вбивстві ближнього. І не випадково реакцією на теракт у Тунісі стало закриття тих мечетей, в яких проповідувалося насильство і війна із іновірцями.

Ми, українці, знаходимося на межі цивілізацій вже багато століть. Ми пізнали на собі болючі наслідки конфліктів, але знаємо також здорові імпульси, одержані тоді, коли конфлікт обертається діалогом, взаємообміном. Це стається, коли цивілізації, а точніше – їхні представники, зустрічаються, виявляють готовність слухати один одного. І в голосі партнера у цьому діалозі вони вчаться слухати голос Бога, пізнавати його присутність. Саме тоді, коли ця присутність виявлялася потужнішою за настороженість, ворожість, – саме тоді і переживала наша культура найбільші сплески.

Бо ніколи не мала українська культура більшого впливу у Європі, більшого авторитету, ніж у часи Петра Могили, у тридцяті-сорокові роки сімнадцятого століття, коли Київ перетворюється на Новий Єрусалим – так називали його тоді – і стає інтелектуальним центром всієї Східної Європи; коли в нас діє єдина в світі – не тільки в Європі – вища православна школа; коли в Києві з’являються богословські твори, які стають поживою для християн на наступні століття.

Все це стало наслідком вміння слухати, вміння відкинути ворожнечу, вміння вести діалог.

У нас було багато прикладів войовничого протистояння. І завжди це протистояння оберталося втратами. Так ставалося, коли ми, українці, ставали мимовільними учасниками війни цивілізацій і зопалу кидалися в бій на боці однієї зі сторін.

А саме тоді, коли ми виявлялися силою, здатною примирити опонентів, привести їх до порозуміння – саме тоді ми і самі багато одержували, і багато давали світові.

Ми маємо цей шанс і сьогодні. Ми маємо можливість обернути зустріч цивілізацій на нашій землі на імпульс до нашого з вами духовного зростання. За однієї умови: коли будемо чесними, відкритими, коли будемо думати про ближнього так само, як думав про нього капернаумський сотник. І найголовніше: коли ми будемо намагатися почути в мові ближнього слова, якими через нього промовляє до нас Сам Господь, уприявнений в його присутності. Амінь.

[1] 26 червня 2015 р. терористи вчинили одразу кілька терактів — атакували завод у Франції, мечеть у Кувейті та туристів у Тунісі. Під час нападів загинуло щонайменше 54 людини. Терористична атака сталася в шиїтській мечеті в Кувейті. Бомба вибухнула під час п’ятничної молитви й убила щонайменше 27 людей, поранила – 227. У туніському місті Сус невідомі напали на готелі Riu Imperial Marhaba 5* і Mouradi Palm Marina 5*. Терористи прямо на пляжі розстріляли десятки туристів.Жертвами теракту в Тунісі стали 39 туристів, 36 отримали поранення. Серед поранених є громадянка України. Відповідальність за теракт взяли на себе бойовики “Ісламської держави”.

(Переглянуто 82 разів, 1 переглядів сьогодні)