125525.b

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 17 липня 2005 р.

Дорогі брати і сестри!

Сучасній людині важко собі уявити релігійні, культурні, побутові бар’єри, якими було поділено народи дві тисячі років тому. Одяг, звичаї, манери поведінки, їжа і безліч інших деталей дозволяли безпомилково визначити, єгиптянин перед тобою, грек чи юдей, навіть коли кожен із них говорив грецькою мовою. Македонська династія правителів Сирії Селевкидів намагалася для єдности своєї держави знищити цю різницю, запровадити для всіх віру в олімпійських богів, і цим викликала повстання Маккавеїв та вихід Юдеї з-під їхньої влади. Мудрі ж римляни, як і перси, залишали за підкореними народами право зберігати власні звичаї та обряди, зобов’язуючи їх шанувати римський закон і владу сенату.

Відколи 63 року перед Різдвом Христовим римський полководець Помпей зайняв Єрусалим, у житті юдеїв змінилося небагато. Ніхто не змушував їх поклонятися Юпітеру та Юноні, вбиратися та поводити себе як римляни. Було збережено навіть владу місцевої царської династії Ірода, підпорядкованої Римові. Лише чотири римські леґіони, розміщені в Палестині, та ще запроваджені Римом податки нагадували про чужу владу в Святій Землі.

Але, не зачіпаючи місцевих звичаїв, римляни трималися в підкорених країнах як чужинці. Їхні гарнізони жили власним життям, цілком ізолюючись від довколишнього населення. Вони поводилися зазвичай зверхньо й самовпевнено. Юдейська віра виглядала в очах римлян дикими й похмурими забобонами, місцева культура виглядала відсталою та кумедною. Нікому з римлян і на гадку не спало б вивчати мову місцевого населення, арамейську, так, як колись російським чиновникам в окупованих країнах. Тим незвичайнішим був центуріон або ж сотник із приморської частини Галилеї, який виявляє безмежну довіру до Христа й звертається до Нього по допомогу. Вже цим зверненням римський офіцер засвідчує пошану до релігії Старого Завіту, до її носія – популярного в Галилеї Вчителя з Назарету.

Не менш цінні людські якості демонструє центуріон, шукаючи допомоги не для себе самого, а для свого слуги-юдея. Адже тим самим гордовитий воїн виставляв себе на посміховисько перед підлеглими, звиклими лише кепкувати з забобонних юдеїв і не приймати всерйоз їхніх учителів і пророків. Мужність сотника виявилася в готовності задля порятунку слуги схилитися перед авторитетом і силою Ісуса, не переймаючись тим, як це сприйме його оточення.

У слузі сотник бачить близьку людину, яка потребує допомоги. Ну що, здавалося б, тут незвичного? Однак у часи, коли раб вважався лише твариною, котра вміє розмовляти, людяне, співчутливе ставлення до слуги було великою рідкістю. І воно зовсім не обов’язково викликало повагу. Солдати могли б закинути своєму офіцерові слабкість, брак почуття гідности римського громадянина, покликаного – за їхнім переконанням – засвідчити підкореним народам владу сили.

Євангелист Лука, мабуть, зі слів апостола Петра, передає ще одну важливу деталь. Переказуючи цей самий епізод, він наводить слова капернаумських старійшин: «Він достойний, щоб Ти це зробив йому. Бо він любить народ наш, та й для нас синагогу поставив» (Лк. 7:4-5). Отже, сотник приходить до Ісуса не випадково. Відчувши в Біблії слово Боже, він дбає про носіїв Старого Завіту, допомагає плекати Мойсеєву віру, а може, і сам навертається до неї.

Чи знав центуріон про обіцяного пророками Месію, про Його очікування юдейським народом? Зараз визначити це неможливо. Але цілком певним є, що він знав про Ісуса та серцем відчув Його особливе покликання. Адже ж не випадково квапиться сотник до Ісуса, щойно Той увійшов до свого улюбленого міста, Капернауму. При цьому він бачить в Ісусі не просто цілителя, здатного долати хвороби. Римлянин здіймається до надзвичайно точного розуміння влади Господнього слова. Він зауважує в Христі владну особу, розпорядження Котрої неухильно діють попри відстані, не вимагаючи Її особистої присутности: «Та промов тільки слово, і видужає мій слуга!»

І ще одне є надзвичайно важливим. Сотник звертається до Ісуса, усвідомлюючи свої людські немочі, свої гріхи. Він просить допомоги не задля свого привілейованого становища або своїх заслуг перед юдейською громадою Капернауму. Римський центуріон лише передає благання хворого слуги. Сам же він вважає себе негідним Господнього милосердя: «Недостойний я, Господи, щоб зайшов Ти під стріху мою».

Таким чином, у власному упокоренні, в любові до ближнього, в схилянні перед величчю Божої сили, явленої в Ісусі, сотник з Капернауму показує взірець глибокої віри, що здивувала Самого Христа. Виявилося, що римлянин, вихований поза біблійною традицією Мойсеєвого народу, був позбавлений найістотнішої перешкоди до зростання в вірі – гордої самовпевнености. Зустріч із центуріоном викликає в Ісуса пророчі слова про прихід до Небесного Царства слідом за старозавітніми патріярхами Авраамом, Ісаком і Яковом безлічі колишніх поган зі «сходу та заходу». Кревним же нащадкам патріярхів завадить увійти до вічного життя заспокійлива впевненість в особливому привілеї обраного народу, брак покори та відчуття своїх провин.

Сотник несміливо звертається до Христа, благаючи за свого слугу, – і не тільки одержує сподівану допомогу за своєю вірою, але й заслуговує на Господнє визнання. Чи ж часто ми звертаємося з молитвою не за себе, а за ближніх? Чи присутнє в нашій молитві самокритичне визнання власної недосконалости й розуміння Божої величі, якої негідна прийняти наша слабка істота? Запитаймо в себе самих. І ще раз вслухаймося в Христову умову Його допомоги в наших проханнях: «Як повірив ти, нехай так тобі й станеться». Амінь.

(Переглянуто 33 разів, 1 переглядів сьогодні)