Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 26 травня 2013 року

Дорогі брати і сестри!

Хіба не здається нам поведінка цього хворого (Ін. 5:1-15) дивною і нелогічною ? Тридцять вісім років, день у день, паралізована людина приходить до Овечої купелі, аби переконатися, що не може випередити інших. Здається, давно вже мало б настати розчарування. Але хворий схопився як за єдине джерело надії за цей шанс: коли-небудь зануритися в воду, що її збурить ангел, і тоді вийти з води здоровим. І, можливо, саме ця надія тримала його на землі. Тримала всі ці надзвичайно важкі роки нерухомости.

І що ж? Навіть тоді, коли до нього приходить Сам Божий Син і прямо задає питання: “Хочеш бути здоровим?” (Ін. 5:6), він навіть не сприймає цих слів. Він думає тільки про збурення води і чудо, яке може дати йому шанс на видужання. Він ніби не чує безпосереднього сенсу слів Христа. Христос Сам дає йому те, на що розслаблений і не сподівався (Ін. 5:8-9).

Хіба не буває і в нас так, що ми переймаємося якоюсь нав’язливою ідеєю і тримаємося тільки за неї? Шукаємо якісь універсальні ліки, котрі б допомогли нам зцілитися, шукаємо лідера, котрий допоміг би вийти із кризи, шукаємо якусь конче необхідну нам річ – та багато-багато чого ще можемо ми прийняти за мету нашого життя! І за цією дрібненькою метою ми можемо просто не помітити того, що насправді є важливим. Хіба ж і сьогодні не нагадують нам про розслабленого натовпи людей, які збираються, коли привозять будь-яку святиню до Харкова, Києва, до інших міст України? Ці натовпи, так само, як розслаблений, сподіваються, що, може, ось тут, зараз чудо обере одного з них!

Чи вірять вони в Бога? Важко сказати… Вони вірять у чудо. Вони сподіваються на чудо і не думають про те, що воно завжди здійсненне. Але для цього треба помітити за дрібними виявами присутности Бога Його величну постать, Яка зводиться понад світовою історією, понад усіма нами. І проблема у тому, щоб уміти вчасно озирнутися і помітити: справа нашого зцілення не в ангелі, який сходить у воду і дає комусь одному з десятків осіб, які штовхаються довкола цієї купелі, шанс на зцілення. Бог готовий змінити нам життя в одну мить. Але Він чекає, щоб ми помітили Його і звернулися до Нього.

Це не означає, що нам не можуть допомогти реліквії, які перебувають у нас у храмах, не можуть допомогти чудотворні ікони. Все це дається нам Богом так само, як даний був мешканцям Єрусалиму ангел, який сходив, щоб зціляти одного з багатьох. Але вони тільки нагадують нам про Божу присутність. І стає забобонністю, деформацією релігії ситуація, коли ми зосереджуємося на якійсь одній деталі й віримо, що саме вона – ікона, реліквія, особлива молитва, помазання якоюсь привезеною здалеку оливою – вона нас зціляє. Ні, зціляє нас Бог! А всі чудотворні реліквії є тільки формою нашого піднесення до Нього.

Зцілення, допомога Божа даються нам не тільки для того, щоб нам тут, у цьому житті було краще. Бог будує стратеґію нашого життя, а не минуще подолання якихось прикрих перешкод у нашому русі через земну історію. Він відкриває перед нами вічність. Він кличе нас до вічности і, напучуючи, нагадує: «Не гріши ж уже більше, щоб не сталось тобі чого гіршого!» (Ін. 5:14) Будь-які наші хвороби, нещастя, будь-які випробування, що падають на нас, є не тільки нагадуванням про присутність зла в історії. Вони нагадують про присутність універсального джерела добра і правди, яке відкрите для кожного з нас.

Наша церковна молитва, власне, і має стати відкриттям цього джерела, його всеосяжности, його повсякчасної відкритости, а не тільки прочинення на ту коротку мить, коли сходить ангел у воду. А для цього треба тільки озирнутися, озирнутися і помітити Христа, Який стоїть ось тут, зараз, біля тебе! І помітивши Його, зуміти змінити своє життя, змінити з огляду на цю присутність. Відмовитися від усього того, що несе в собі гріх, і прагнути бути завжди із Ним. Прагнути насамперед до духовного здоров’я і розуміти, що наші тілесні проблеми є часто тільки сигналами про фундаментальні проблеми, яких ми можемо і не помічати.

Дивним є закінчення цього євангельського читання. Скільки питань воно нам залишає! Чи зцілений розслаблений так буквально сприйняв слова Христа, що він пішов відразу, як приписували старозавітні правила, і «юдеям звістив, що Той, Хто вздоровив його, то Ісус» (Ін 5:15)? Чи, можливо, він і їх хотів схилити до віри в Христа? Чи, може, він зрадив свого Вчителя і порушив ту Його пораду, яку Христос давав: «Не гріши ж уже більше» (Ін. 5:14)?

Саме це є, можливо, найціннішим у історії про зцілення розслабленого. Це ті три крапки, які Христос ставить в оповіді про зустріч із розслабленим для того, щоб кожен із нас замислився над своїм власним досвідом: як же ми поводили себе після того, як в серці своєму почули від Христа: «Не гріши ж уже більше». Амінь.

(Переглянуто 60 разів, 1 переглядів сьогодні)