Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 7 травня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Замислімося, наскільки цікаву проблему ставить перед нами сьогоднішнє Євангеліє (Ін. 5:1-15) навіть самою своєю появою в ці світлі великодні дні! Із минулими двома неділями все досить зрозуміло: і читання про невірного Фому, і згадка про жінок – мироносиць дуже добре вкладаються в загальну атмосферу великоднього свята – радости, яка триває всі ці сорок днів аж до Вознесіння Господнього. Але яке відношення до великодніх свят має історія про зцілення розслабленого? І тут треба замислитися над самими деталями події, що сталася в Єрусалимі.

Чи завинив у чомусь розслаблений? Та ні, він був важко хворим і наполегливим по-своєму чоловіком. Тридцять вісім років день у день він приходив до купальні Віфезда, аби тільки вловити той момент, коли збуриться вода і всі кинуться до неї, щоб зануритися першими у воду. Юдеї вірили, що хто перший зануриться в цей час у воду, то зцілиться, бо були переконані: це ангел сходив і збурював воду.

Чи винні юдейські старійшини в тому, що пильнували дотримання закону суботи? Ні. Бо так їм було приписано Старим Завітом, так встановив Господь на Синайській горі, давши Мойсеєві припис про шанування суботи.

Але вони, юдейські старійшини, дивилися тільки перед собою, вони бачили лише близьку і конкретну мету, в той же час, затуляючи очі на перспективу. Це так, як би ми йшли, втупившись у землю, і не дивилися, куди ми йдемо.

Адже справді, для чого приходив, – напевно, не сам приходив, а його приносили до купальні, – цей розслаблений, тобто паралізований, чоловік і всі інші хворі, які збиралися там? Щоб зцілитися, щоб бути здоровими, щоб жити повноцінним людським життям.

Для чого пильнували суботи юдеї? Бо так належало чинити в очікування приходу Месії. Сам Закон, Тора, був даний для того, щоб дочекатися Месії, дотримуючись цього Закону. А вже від Месії мали нащадки Авраама одержати новий закон. І ось вони, ці старійшини, занурившись у деталі Старого Завіту, дуже ретельно вибираючи їх, пильнуючи приписів, прямо і приховано вміщених у П’ятикнижжі Мойсеєвому, забули, для чого, власне, все це. Вони забули про перспективу!

Вже багато-багато років тому, десь у ІІІ столітті по Різдві Христовім, визначний богослов тих часів Оріген сказав: “Μεγαλα αιτεσθε!” – Великого бажайте!”. А потім, шістдесят років тому, ці слова повторив, винісши їх у заголовок свого послання до вірних в Україні, ув’язнений в той час митрополит Йосип Сліпий. “Не зациклюйтеся на дрібницях, вмійте бачити перспективу, оволодівайте стратегічним мисленням” – ось що радять нам і давній богослов, і великий Провідник Церкви ХХ століття!

Що означає у цьому випадку – у випадку розслабленого, у випадку юдейських старійшин – вислів великого бажайте? Бажати спасіння! Зуміти побачити Самого Месію, коли Він прийде. Не концентруватися на дрібницях, шукати великого і розуміти велич прийдешньої зустрічі з Богом. Зустрічі не тільки із помазаником Божим – Христом, який має прийти в світ, – але й із Самим Творцем, Який чекає повернення людини у Небесне Царство. Бог бо чекає на кожного з нас, чекає, коли ми через воскресіння із мертвих повернемося до первісної гармонії, для якої і були створені.

Отже, і сьогоднішнє Євангеліє вчить нас бачити перспективу воскресіння перед своїми очима, не розмінюватися на дрібниці, не псувати собі серце і нервову систему, постійно переживаючи про сьогоднішній день і зосереджуючись на якихось дрібних турботах, які часто ми самі собі вигадуємо.

Вміти великого бажати – це значить бачити справжню мету свого життя. Не просто бажати одержати вчасно пенсію чи зарплату або щось купити на базарі, а бажати жити щасливо, радісно, повноцінно…

Бо для чого нам буває потрібне багатство, домашній затишок? Саме для людського щастя! А воно приходить і у злиднях. У той же час скільки людей бувають позбавленими щастя, позбавленими радісного повноцінного життя, живучи в багатстві!

Скільки людей довкола нас не мають миру в серці! А ми самі – чи маємо ми в серці мир, хоч і живемо далеко від лінії фронту? Але постійна війна йде у нашому серці! Звідти, з наших сердець, вона вихлюпується у зовнішній світ, перекидаючись на інших людей, втягуючи їх у боротьбу. Постійна війна йде, коли ми створюємо конфлікти довкола себе, живемо в цих конфліктах, коли ми формуємо атмосферу непримиренности.

Прагнути миру – це значить будувати злагоду із оточенням. Не говорити про мир, а дбати про те, щоб сіяти зерна миру у собі самому і довкола себе, приймати ці зерна від Небесного Сівача Христа і розсівати їх слідом за Ним довкола. Розсівати своїми посмішками, своїми жестами уваги до ближнього, своїми актами допомоги ближньому, своїм умінням прощати і приймати в своє життя іншу людину.

Сьогоднішній день навчає нас дивитися на перспективу воскресіння з глибини наших буднів, нашого повсякдення. Бо саме із наших повсякденних справ виростає перспектива воскресіння. Серед наших хвороб, серед повсякденних клопотів ми повинні пам’ятати: все, що дається нам у житті, є нашим випробуванням на цьому справжньому великому шляху, який ніколи не закінчиться. На шляху до Бога і з Богом. Ми повинні  постійно мати перед собою весь цей шлях, а не маленький його відтинок під ногами, і дбати про те, аби гідно його подолати.

Парадокс у тому, що тоді, коли ми пам’ятаємо і дбаємо про велике, то й маленькі справи якось розв’язуються самі собою. Бо коли ми пам’ятаємо про Бога і йдемо до Нього, коли ми бачимо, що поряд із нами завжди є Христос, тоді Божа допомога прийде нам у кожній нашій земній справі. Саме в перспективі цього великого знайдемо ми розв’язання будь-яких наших земних справ, зцілення будь-яких наших минущих хвороб. Амінь.

(Переглянуто 85 разів, 1 переглядів сьогодні)