Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 19 травня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Хіба не здається нам наївною, якщо не дивною, поведінка паралізованого чоловіка з євангельської розповіді (Ін 5:1-15)? Тридцять вісім років він не виходить з дому сам, бо не міг ходити, а просить, щоб його віднесли до купальні Віфезда. Бо він чув: коли там збурюється вода, то це ангел сходить у воду, і перший, хто зануриться туди, одужає. І ось цей чоловік, знаючи, що ніхто з інших хворих, які зібралися довкола, не буде допомагати йому, бо кожен сам квапитиметься першим стрибнути в воду, щоб дістати зцілення, все одно вчащає туди. Здається, справа безнадійна…

Але раптом через нескінченні тридцять вісім років, які складають тисячі й тисячі днів, в які він виходив до водоймища, настає несподіване зцілення! Та чи таке несподіване? Адже цей хворий дістав зцілення через те, що продовжував сподіватися всупереч скепсису тих, хто бачив його. Він вірив і сподівався, він чекав на Божу ласку. І дістав її звідти, звідки зовсім не думав. Бо виявилося, що не треба чекати ангела з неба — Сам Божий Син є тут, біля нього, і готовий допомогти. Тільки треба вміти Його про це попросити.

Ми можемо хто скептично, а хто співчутливо слухати розповідь про паралізованого чоловіка зі стародавнього Єрусалиму. Але хіба не трапляється й нам дуже часто поводити себе подібно до нього? Наприклад, коли людина шукає якусь особливу молитву, певна, що тільки ця молитва може їй допомогти. Або коли хтось прагне знайти собі саме того святого, до якого треба молитися в певному намірі, і тоді саме той святий допоможе. Чи ж коли для зцілення шукається якихось особливих реліквій і нагоди торкнутися їх або помолитися біля них. Зрештою, й церкви заповнюються в нас кілька разів на рік саме тоді, коли людина розраховує торкнутися або спожити чогось особливого, сакрального: чи то паски, чи вербової гілочки, чи освяченої води.

Не минуло ще й шести років, як ми споглядали натовпи людей, які збиралися, не дуже добре розуміючи, чому, біля Покровського монастиря чи інших церков Харкова, куди привозили якісь особливі реліквії. Вони були часом абсолютно фантастичні, як “дари волхвів” – золото, ладан і миро, нібито збережені з часів, коли три східні мудреці принесли їх немовляткові Христу до вифлеємського вертепу. Екзальтований натовп складався з осіб, певних, що через споглядання або дотик до чудовних речей могло прийти зцілення, якого вони передусім просили, або інша допомога в їхніх життєвих планах.

Ми самі часто шукаємо якогось матеріяльного посередника в стосунках із Богом. І Він, як ласкавий Отець дитині, дає нам цих посередників. Він дає нам ікони, освячену воду і багато чого ще, щоб ми використали це як проміжну ланку у стосунках із Ним. Але нам важливо завжди пам’ятати при цьому, що нам допомагає не свячена вода, не ікона, тим більше, не якісь особливі молитовні формули. Нам допомагає Сам Бог! І все, що ми вживаємо для того, щоб привернути Його увагу, набуває сенсу лише за однієї умови: коли ми помічаємо Бога і віримо в Нього!

А помітити Бога не завжди легко. Коли ми оточені гамором, коли занурені в свої справи, коли працює телевізор, дзвонить телефон, а ми в цей час думаємо про завтрашній день або чекаємо приходу гостей, то нам абсолютно не до Бога. І навіть коли б Він був з’явився біля нас, ми б відмахнулися й сказали, що ми зараз зайняті, в нас багато справ…

Христос завжди біля нас. Він ніколи нас не полишає. І немає більшої сильнішої молитовної формули, ніж молитва Господня, “Отче наш”, дана нам Самим Божим Сином. Немає сильнішого дотику до Христа, немає святішої реліквії за Тіло і Кров Христові, які даються нам у таїнстві Євхаристії. Але Господь допоможе нам тільки тоді, коли ми з вірою прийматимемо Святі Тайни і коли покладатимемося на Бога, а не на свої власні забаганки. Коли ми з покорою і любов’ю будемо приймати те, що Він нам дає. Коли будь-яка наша молитва не вичерпуватиметься повторенням завчених слів, але завершуватиметься покладанням на Його милосердя: “Не Моя, а Твоя нехай станеться воля!” Бо Сам Христос молився так до Отця в найтяжчу хвилину Свого життя, просячи від Нього допомоги: “Пронеси мимо Мене цю чашу!” (Лк. 22:42), – але водночас цілковито віддаючи Себе в руки Свого Отця.

Тому й для нас усіх цей розслаблений, тобто паралізований, чоловік є взірцем у кількох випадках. Насамперед, у тривалості віри: він не розчаровується, не тікає, не припиняє шукати допомоги в Бога, а сподівається на Божу ласку й одержує її. Він залишає нам і другий урок: ніколи не забувати подумки озиратися і шукати Бога біля себе — не на захмарній відстані, не в якихось казкових тридев’ятих царствах, а тут, поруч. Бо Небо й земля не поділені якимось неперехідним бар’єром, і невидимий Бог є Всеосяжним: Він є і тут, з нами, і в мільйонах інших місць у світі. Бо всеосяжність якраз і передбачає всюдиприсутність. Бог присутній сьогодні у нас, у храмі, слухаючи нашу молитву і являючись нам під виглядом хліба і вина у Святих Тайнах. Водночас так само Він присутній десь в Австралії, Північній Америці і об’єднує нас, роблячи співпричасниками Його Тіла і Крови. А через це робить і частинкою Його Самого, членами Його Церкви – містичним тілом Христовим.

Хай же це відчуття допомагає нам невпинно шукати Бога, не зневірюватися, не розчаровуватися і вміти відчувати Його. А для цього зосередитися на Ньому, звільнитися в мить молитви від усього того, що розпорошує нашу уяву. Може, саме тоді ми відчуємо, що Христос стоїть біля нас, як колись стояв біля паралізованого чоловіка в купальні Віфезда. І за одним Його словом ми можемо дістати те, чого не здатні зробити жодна реліквія й жодна проща. Амінь.

(Переглянуто 98 разів, 1 переглядів сьогодні)