Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 26 березня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

 «Тому, хто вірує, все можливе!» (Мр. 9:23). Як дивно і несподівано лунають ці Господні слова на тлі відразливої картини важкої хвороби, з якою зустрічається Христос, щойно Він разом із учнями спустився з гори Переображення. Ось кілька годин тому відкривалася їм радість переображеного світу. Їхній Спаситель разом з Мойсеєм та Іллею у сніжно-білих одежах стояли і розмовляли (Мр. 9:2-9)…

І ось тут, долі, вони зустрічаються з людською трагедією: невтішний батько приводить до своєї останньої надії – Ісуса з Назарету, про Якого він чув як про великого чудотворця, – свого з дитинства хворого сина (Мр. 9:17-29). Сина – епілептика, сновиду. Всі довкола пояснювали його хворобу тим, що в дитину вселився біс. І що ж відповідає на це Христос? Він говорить про всесилля віруючих!

Нам важко в це повірити. І важко зрозуміти логіку Ісуса особливо зараз, коли ми переживаємо на кожному кроці те, що здається на перший погляд тріумфом зла. Коли бачимо ми довкола деградацію, обман, коли бачимо людські трагедії, особливо відчутні цього тижня у нас в області[1].

І тут лунають знову слова Ісуса: «Тому, хто вірує, все можливе!». А як слухали ці слова учні, які щойно випробували їх на собі! Вони ж ніби були віруючими. Але коли вони намагалися своєю молитвою зцілити приведеного до них хворого юнака, що духа німого він має, то не змогли цього зробити. Знічені учні, як тільки розійшлися люди, підходять до Ісуса і питають: «Чому ми не могли його вигнати?» І тоді Ісус пояснює: «Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту» (Мр. 9:28-29).

Ось чого бракує нам до нашої віри: регулярного церковного життя! Бракує зброї, яка допомагає нам позбутися підступів лукавого. Бракує Христа як Помічника в нашому житті!

Якою популярною в нашу часи стала відмовка тих, хто не хоче відвідувати церкву, постити, приступати до причастя: «Я вірую в душі і мені цього вистачає…»! Якість такої віри перевіряється справами. А справи ці передбачають неодмінну причетність до того, що Христос нам заповів, – до богослужбового життя Церкви.

Часом буває, що людина приходить і просить священика вчинити чудо: освятити дім, бо там щось негаразд, відправити молебень, аби цій людині стало легше. І як же розчаровується людина, коли їй пояснюють, що немає таких чудотворців, які б, попри її власні зусилля, попри реальне життя цієї людини, змогли щось у ній змінити. «Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту» – так годилося б відповісти цій людині. Не чиїмось постом за тебе, не чиєюсь молитвою, яка замінятиме твою молитву, а твоїм власним, особистим регулярним духовним життям!

Ми багато говорили протягом цих років про зміни у суспільстві. Але вже вкотре перше ж потрясіння, яке стається, відкриває нам ціну тих змін: відкриває байдужість, недбалість у виконанні своїх обов’язків. Відкриває те, що завжди було найстрашніше і з чим Христос боровся – фарисейство, коли показним благочестям прикривається відсутність власних душевних змін, недбалість щодо свого ближнього, злочинна байдужість до своїх власних обов’язків.

Ми зараз усі разом переживаємо трагедію мого рідного міста – трагедію Балаклії, яку струснули вибухи в ніч із середи на четвер. Скільки я себе пам’ятаю, люди завжди боялися, що там це станеться. Знали, що рано чи пізно можуть вибухнути снаряди, які лежали без належного догляду. І хоча зараз ця трагедія пояснюється диверсією ворогів, з якими в нас точиться війна, але чи все було зроблено для того, щоб захистити людей, підготувати їх, щоб належно оповістити в той час, коли це було б потрібно? Щоб подбати про людей, а не вигонити з роботи тих, хто вчора не з’явився на робочому місці. Уявіть собі: до мене звертаються люди з тим, що від них вимагали повернутися і йти на роботу, не питаючи в них, де вони будуть ночувати, що вони будуть їсти, коли в місті немає електрики, газу, і тільки-тільки подається вода!

Ми молимося сьогодні за постраждалих. І водночас молимося за те, щоб цей урок, який струснув свідомість, принаймні в нашій області, зумів поставити на місце і тих, хто вважає, що, занедбавши свої обов’язки нині, вони зможуть приховати їх завтра.

Молимося за тих, хто живе своїм церковним життям тільки тоді, коли треба прийти на урочисте богослужіння або сісти за офіційний святковий стіл, а потім, вийшовши з-за столу чи зачинивши двері церкви, продовжує жити так, ніби Христа і не було й заповідей, які залишив Господь Мойсеєві на Синайській горі, немає. Або якщо вони є, то десь там, у музеї, зображені на іконі Мойсея на двох скрижалях. Але ці заповіді повинні бути записані в нашому серці!

Наша віра вимагає справ, вимагає постійної молитовної співприсутности Христа в нашому житті. Вимагає посту не тільки як обмеження себе у їжі, але і як вправляння в повсякденній аскезі, що вимагає відмови від лихих справ. Бо піст – це насамперед відмова від лихих справ, від осуду ближнього і чинення йому зла, від неправди, від усього того, що не відповідає християнським заповідям.

Отже, сьогодні ми, перейшовши середину Великого посту, ще раз маємо замислитися над тим, що можемо взяти з нього. А Христос через Церкву щедро дає нам Свої дарунки і нагадує, що як хто хоче захиститися від зла, мусить мати віру. Віру, яка здатна чинити чуда! І пам’ятати завжди, що «цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту». Амінь.

[1] Уночі 23 березня 2017 р. в місті Балаклія, що в Харківській області, вибухнув один з найбільших в Україні складів боєприпасів.

(Переглянуто 88 разів, 1 переглядів сьогодні)