10_Nedelya_po_50ce_14 про німого біснуватого

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 30 березня 2014 року

Дорогі брати і сестри!

Як, напевно, важко було апостолам Петру, Якову та Іоану, спустившись із гори Переображення, відразу опинитися перед реальністю людських страждань! Вони вже жили тим, іншим світом, вони вже, помітивши відбиток вічности на їхньому Вчителеві, помітивши двох великих пророків, які ніби з’явилися із потойбіччя – із шеолу, в який вірили тоді юдеї, руйнують бар’єр між цим світом і духовним. Вони вже відчули себе на небі! Пригадаймо, як зворушливо вигукує один з апостолів: «Учителю, добре бути нам тут! Поставмо ж собі три шатрі…» (Мк. 9:5), – щоб залишитися тут назавжди, щоб вже не повертатися ніколи в цей грішний світ…

Але Вчитель веде їх назад. І ось відразу перед ними галасливий натовп із своїми вимогами. Тут же з’являється і батько хлопчика, який веде свою дитину, опановану хворобою, що оповивалася в ті часи різного роду забобонним страхом – епілепсію. Чому саме цей уривок зараз читається нам (Мк. 9:17-31)? Бо в нас може з’явитися під час цієї першої половини посту, яку ми подолали, уявлення про церковний простір як про щось таке ізольоване, відокремлене. Добре бути нам тут! Нормальній людині завжди, коли вона приходить до церкви, навіть коли приходить випадково, стає відчутною особливість цього простору, його захищеність. І ця людина прагне уявити його таким собі віртуальним світом, оазою, в якій вона може заховатися від усіх проблем цього світу.

Тим більше, коли ми частіше починаємо ходити до церкви в піст, коли більше приділяємо уваги молитві, то в нас повинна зродитися жага молитви. Але разом із тим може прийти і облудливий настрій, який відштовхує від нас проблеми цього світу, яких ми не хочемо бачити. Ми хочемо замкнутися в цьому світі молитви, уявляючи його як якийсь інакший, нецьогосвітній, який допомагає нам захиститися, врятуватися від всього того, що нас турбує.

На перший погляд здається, що нічого в цьому поганого немає. Бо ж справді, ми в піст намагаємося вимкнути телевізор і вмикати його тільки на якісь серйозні пізнавальні або інформаційні програми. Ми намагаємося менше перейматися різного роду порожніми розмовами. Але чи означає це, що християнин у молитві під час посту, на Літургії повинен відчувати себе відірваним від світу? Ні. Бо він залишається молитовником за цей світ! Бо Церква покликана не тікати від світу, не виводити людей кудись у віддалений простір, а бути розчиною – закваскою, яка змінює цей світ, ферментує його, допомагає тому доброму, що в нас є, перемагати зло. Недарма Христос навчає Своїх учнів: «Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту» (Мк. 9:29).

Не для того ми йдемо в церкву, щоб не помічати, що діється довкола, а щоб знаходити в ній зброю, якою змінювати цей світ. А ця зброя – добро і любов. Ця зброя – прощення. А найпотужніша зброя – це християнська аскеза! Це те, що допомагає нам зберегти від розтлінного впливу світу свій внутрішній світ.

Ми пережили надзвичайно важкі тижні. Можливо, дасть Бог, для когось із молодших саме вони, ці тижні, залишаться найважчими спогадами у житті. Спогадами про те, як кожного дня, прокидаючись, ми чекали, чи не йдуть ще ворожі танки до нашого міста, коли щоразу, випадково вмикаючи телеканали сусідньої держави, ми натрапляли на якийсь бісівський шабаш, перейнятий ненавистю до кожного з нас, до нашої держави і її духовного досвіду. Що ж нам -тікати від цих спогадів? Ні! Вони даються нам, щоб і сьогодні відчути реальність присутности у світі темних сил. Ми вже не віримо, як люди дві тисячі років тому, що епілепсія породжується тим, що диявол вселяється в людину. Але ми не тільки віримо, ми знаємо, що зло, ненависть, ворожість принесені у світ саме ним – батьком зла, дияволом. І в кожному акті ворожнечі, облуди, неправди ми повинні помічати його почерк не для того, щоб ховатися, замикаючись у церкві. Ні. Нам дається меч духовний. Меч, яким є зброя правди, що її Церква несе в світ, аби нею перемагати неправду.

Для нас ці місяці стали ще одним важким і відповідальним відкриттям: найпотужнішою зброєю стає сьогодні зброя інформації. Ми бачимо, як багато можна змінити, дозуючи інформацію, подаючи її неповною, неправдивою, тенденційною. Ще і ще раз згадуємо, що поряд із постом і молитвою Христос дає нам зброю правди: «Пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!» (Ін 8:32). Саме через пізнання істини ми здобуваємо свою силу як християни не для того, щоб тримати цю правду в собі, а щоб знаходити адекватні і ефективні шляхи транслювання цієї правди у довколишній світ через своє власне слово, через спілкування, через засоби масової інформації, через служіння слова, якого світ так потребує.

Цей час – час ненависти – минатиме важко. Навіть російські богослови, такі, як диякон Кураєв, яких не запідозриш у симпатіях до України, до її національної традиції, вказують на фатальні наслідки, які може мати не для нашого – для їхнього народу – сплеск ненависти, який пережила їхня країна. Нам, християнам, треба долати ці наслідки. Нам треба нести в світ найпотужнішу альтернативу ненависти – любов, відчуття солідарности, вміння слухати і поважати думку людини, яка є поряд із нами.

Хай же і ці дні Великого посту, дні великих випробувань і великих Божих дарів, які даються кожному з нас, стануть для нас гартом у служінні, яке продовжує служіння апостолів, у оздоровленні довколишнього світу, через осяяння його тим світлом Переображення, яке, залишаючись з апостолами після Фаворської гори, назавжди має стати для них джерелом власного світла правди. Амінь.

(Переглянуто 71 разів, 1 переглядів сьогодні)