Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 6 травня 2018 року на храмовому святі в парафії вмч. Юрія Переможця м. Полтави

Дорогі брати і сестри!

Я зараз пригадував, що вже не менше, як двадцять років, ми з вами рік-річно зустрічаємося в цей день храмового свята. Змінилася за ці роки Полтава, змінилася Україна, змінилися і ми з вами. Зараз важко пригадати, що якихось двадцять років тому Полтаву ще вкривали в ці дні червоні прапори. І ми опинялися між двома шабашами минулого: між 1 травня і святкуванням дня, який штучно був вигаданий у 1960-і роки в Росії, щоб по суті стати запоною для тих, хто хотів бачити не міфи про велику перемогу, а правду про злиденне і безперспективне життя довкола.

Здавалося б, якщо головним предметом наших роздумів в цей день стає доля великомученика Юрія, то скоро б і вичерпалася тема, над якою треба міркувати. Але як по-новому ми бачимо з кожним роком цей самий подвиг! І як по-новому допомагають його відчути ті контексти, які з’являються завдяки зміні часу святкування дня пам’яти Юрія Переможця у системі перехідних свят! Адже було, що ми зустрічали цей день і на Світлому тижні, і по закінченні великоднього часу.

В чому полягав подвиг великомученика Юрія? Чому ми називаємо його Переможцем? Адже з погляду людської логіки він зазнав поразки, він загинув, нічого не давши людям, не залишивши писемної спадщини, не перемігши язичників своєю зброєю. Ми не знаємо навіть, якими були його подвиги як керівника війська. Аж ось сьогоднішній сюжет з Євангелія від Йоана про самарянку (Ін. 4:5-42) допомагає нам відчути не просто значущість подвигу Юрія, але і його незмінну актуальність для будь-якого часу.

Що несе до нас цей уривок про самарянку? Те, чого бракує нам у суспільстві, — християнський діялог зі світом. Адже самарянка жила у світі взаємної ненависти, ворожнечі. Юдеї ненавиділи самарян, вважали їх незаконними мешканцями їхньої землі, вважали незаконними їхні претензії на сповідання релігії Мойсея – релігії Старого Завіту. Самаряни з’явилися, коли десять північних колін Ізраїля були виселені з рідної землі. Їхні землі були заселені переселенцями — представниками різних інших народів. Переселенці, опинившись на чужій землі з волі aсирійців — імперії, яка змішувала народи для того, щоб позбавити їх зв’язку з власним корінням, – мусили вживатися в цілком нове середовище. Самаряни вчилися господарювати так, як перед ними вчилися мешканці країни Ізраїля. Вони навіть починали шанувати їхніх богів, бо в ті язичницькі часи вірили, що боги, пов’язані з місцевістю, де ти живеш. І коли ти опиняєшся в цій місцевості, то треба шанувати тих богів, які там були шановані. На щастя самаряни були переселені на землі, де шанували єдиного правдивого Бога. І вони по-своєму теж намагалися Його шанувати, пробували ходити на прощі в Єрусалим. А коли побачили, що зі зневаги до них юдеї не пускають їх приносити жертви в Єрусалимі, спорудили власний храм на горі Гарізим, неподалік від того місця, де Ісус зустрівся з самарянкою. Самаряни відплачували юдеям такою самою монетою, яку одержували від них: вони намагалися шкодити мандрівникам, які проходили через їхню землю, не спілкувалися з юдеями, не давали їм навіть кухлика води, щоб напитися в спекотний день.

І ось раптом відбувається зовсім інша зустріч. Юдейський Учитель — бо ж таким вважали Ісуса в ті часи — Сам звертається до жінки самарянки, Сам починає діялог із нею. Причому Ісус промовляє до неї як до рівної! Він вислуховує її, не сварить, не повчає, а допомагає їй розкрити себе. А вона з подивом і захопленням виявляє, як легко їй говорити з цією людиною, яка готова її слухати, готова її зрозуміти. І хоч дивиться Вчитель у її серце і бачить те, що самій самарянці соромно згадати (про тих п’ятьох чоловіків, яких вона мала), але не засуджує за це!

Юрій Переможець живе у світі імперії, не менш сповненому ненависти до інших. Він служить в армії, де язичницькі боги виступали символами, яким належало поклонятися. Він може зробити блискучу кар’єру, якщо стане частиною цієї імперії. Але Юрій кидає їй виклик, відмовляється виконувати те, що йде врозріз із його переконаннями. Він гине, але не здається. І це вже зовсім інший діялог. Це приклад беззастережної вірности своїм цінностям, своїй вірі, який насамперед і переконує людей. Великомученик Юрій дає цей приклад світові.

Коли в Римі намагалися зобразити християн групкою марґіналів, бідняків, рабів, які збираються в підземеллях і правлять щось там незрозуміле, дивне та чуже для римської свідомости, то тут римляни мали справу зовсім з іншим. Не якийсь там раб, а людина, що займала поважне суспільне становище, раптом відмовляється схилятися не просто перед імперією, а перед суспільною думкою, зважується бути не такою, як усі. Це переконувало! Ми не знаємо, чи наверталися люди під впливом Юрія. Але десятки тисяч замислювалися над його подвигом. Пізніше починали розмірковувати: а як би вони вчинили на його місці? І відкривали для себе непроминущу цінність того, що дав їм Юрій — живої води, такої потрібної у спекотну ніч зневіри, втрати орієнтирів, безнадії. Він дарував їм це.

Бо справді, попри весь величний імідж Римської імперії перших століть, вона переживала глибоку кризу. Насправді ніхто вже не вірив у тих богів, яким поклонялися. Вважалося, що треба віддати про людське око належне звичаям, але не сприймати їх надто серйозно. Не сприймати серйозно віру, не сприймати серйозно свої громадські обов’язки. Боятися? Так, і зі страху чинити те, що від тебе вимагають.

А Юрій чинив із любови! І це був ще один досвід того, як жива вода Христової віри несе той скарб любови, доброти, жертовности, який рятує від зневіри людину у такий час.

Христос починає розмову з самарянкою, а через неї відкриває для самарян шлях до тієї криниці живої води, якою є справжня, не фальшива віра. Він розмовляє з римлянами через Юрія Переможця і через десятки тисяч інших жертв, які загинули за Христа в ті часи. Він розмовляє і з нами через Свою Церкву, через жертву тих, хто гинув, але не схилявся, лишався християнином. Він дає нам також місію промовляти до цього світу, до суспільства, яке часом воліє жити ілюзіями, жити у віртуальному світі і ховатися від світу справжнього.

Зараз дуже активно мандрує в різних соціяльних мережах фотографія того, як група дітей сидить десь на лаві в музеї і, замість того, щоб слухати екскурсовода й оглядати музей, кожен з підлітків втупився у свій смартфон і грає або обмінюється смс з ровесниками. Я думаю, що кожен із вас міг би навести приклади таких картин. Щодня, коли їду в метро, я бачу, як переважно молоді люди ховаються від реального життя, занурюючись у штучний світ, який вони несуть з собою в своїх ґаджетах.

Це свідчення зневіри, розчарування – тієї великої всеохоплюючої суспільної хвороби, яка не потребує співрозмовника, навпаки, – тікає від розмови з ближнім. Ця хвороба породжена тим, що люди у світі не бачать справжнього, а спостерігають довкола так багато обману.

Ми бачимо, як нас обманює влада. Скільки нам обіцялося за останні чотири роки змін, реформ! І щоразу все оберталося новими й нові міражами, які не несли жодних кардинальних змін. Ми зараз пригадуємо, як чотири роки тому нам було обіцяно перемогу на Сході за кілька тижнів. А війна триває, і невідомо, скільки триватиме ще! Скільки ще обману приходить до нас іззовні! Серед останнього — черговий сюжет про об’єднання церков, який на моїй пам’яти, здається, вже п’ятий з подібних. І неважко здогадатися, що його наслідки навряд чи будуть кращими, ніж попередні чотири спроби.

За цих умов світ відвертається від Церкви, занурюється в свої проблеми, ховається в незліченних штучно створених світах. Однак він потребує справжнього. Він жадає побачити біля себе того, хто вірує не перед телекамерами на свято, а щодня, живучи як християнин. Він чекає на того, хто сам звернеться до загалу, не повчаючи, не звинувачуючи в чомусь, а погоджуючись його вислухати. Бо як багато тих самих молодих людей, які обурюють нас тим, що ховаються за навушниками і смартфонами, просто хочуть, щоб їх хтось вислухав, оцінив, визнав у них особистості і оцінив їхні шукання.

Саме тому і сьогоднішнє свято — день пам’яти великомученика Юрія Переможця, і сьогоднішня розповідь про самарянку — це не згадка про минуле, а дуже актуальний заклик до нас роззирнутися довкола. Це заклик бути голосом Божим у світі, голосом Євангелія, яке сповіщає: є в нас криниця живої води! І вона не вичерпується матеріяльними благами, які формують у людини культ насолод і придбань, культ споживання. Ні. Є справжня віра, є справжня жертовність. Є Бог! Хоч як не ховайся від цієї великої реальности за своїми вигадками, Він є і кличе кожного з нас. Кожному з нас Він готовий послати ту живу воду, споживши якої, вже не схочеш живитися ерзацами до самої смерти.

Тож хай це відчуття смаку живої води віри, яку дає нам Церква, залишається з нами і допомагає кожному на своєму місці шукати всі можливості для того, щоб поділитися відкриттям живої води, словом Євангелія, словом спасіння з тими, хто є довкола нас. Амінь.

(Переглянуто 88 разів, 1 переглядів сьогодні)