Самарянка

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 29 травня 2005 р.

Дорогі брати і сестри!

І нині дорога з Галилеї, північної провінції Ізраїль, до Єрусалиму викликає почуття тривоги та причаєної небезпеки. Землі історичної Самарії, замешкувані тепер переважно палестинськими арабами, були окуповані Ізраїлем, поставлені під контроль ізраїльської адміністрації і почали надаватися єврейським переселенцям. Хоч сучасні плани палестинсько-ізраїльського розмежування і передбачають повернення більшої частини Самарії до складу незалежної Палестинської автономії, це не зменшує міжетнічної ворожнечі. Машина з ізраїльськими номерами не може почуватися тут безпечно, арабські ж мешканці Самарії, попри славнозвісну східну гостинність, навряд чи зустрінуть єврея, який раптом надумає звернутися до них за допомогою, дружньо.

Серед арабів у найбільшому місті Самарії Шхемі – євангельському Сихемі або Сихарі, як називає його євангелист Іоан, чи ж Наблусі, як воліють звати це місто араби, переробивши римську назву «Неаполь», – ми можемо зустріти колоритні архаїчні постаті з довгими бородами. Це самаряни. Їхня громада в кількасот чоловік і досі живе в сучасній столиці Палестинської автономії. Народ самарян виник, коли асирійські завойовники вивели в полон жителів колишнього Північного Царства, Ізраїлю, й оселили натомість вихідців з інших країн. Самаряни зберігали старі вірування, Єгову ж сприйняли як бога-охоронця єврейської землі, долучивши Його до своїх божків. Вони перейняли шанування Мойсеєвого П’ятикнижжя, а коли Зоровавель почав був відбудовувати Єрусалимський храм, зголосилися йому допомагати. Відмову від їхньої допомоги самаряни сприйняли за образу й на противагу Єрусалимському храмові спорудили собі храм на горі Гаризим, неподалік від Сихему. Згодом єврейський правитель Йоханан Гіркан зруйнував цей храм, і це ще більше загострило стосунки самарян і юдеїв.

Євреї сторонилися самарян як, з їхнього погляду, зайд і язичників. Самаряни ж ненавиділи юдеїв за зверхність і самовпевненість. І обидва ці народи, живучи під спільним гнобленням римлян, несли через історію образи та взаємну ворожість, що раз у раз проривалися сплесками насильства. Майже так, як і зараз на землях Самарії та Юдеї.

Христос мусив долати непросту дорогу через Самарію, коли подорожував з Юдеї до Галилеї або провадив учнів на прощу до Єрусалимського храму. Самаряни ставилися до Нього як до ненависного юдея – одного разу в самарянському селі, попри звернення посланців, «не прийняли Його, бо йшов Він у напрямі Єрусалиму» (Лк. 9:52). А Сам Ісус, направляючи на проповідь Дванадцятьох, радив їм: «На путь до поган не ходіть, і до самарянського міста не входьте» (Мт. 10:5).

І ось поряд самарянське місто, чомусь назване апостолом Іоаном Сихар. Може, й справді існувало місто чи передмістя Сихему під такою назвою, а може, апостол вжив іронічну назву Сихему, утворену від дієслова «шикар» («поїв вином») або «шекер» («брехня»).

На обрії височіли, нагадуючи про давніх пророків й пережите в минулому, гори Гевал і Гаризим. Десь неподалік знаходилася гробниця Йосифа Прекрасного. Довколишні поля пам’ятали патріярхів Авраама та Якова, що часто зупинялися в цих місцях. Пам’яткою предкам-кочовикам лишалася криниця Якова. «І Ісус, дорогою зморений, сів отак край криниці».

Саме тоді, серед денної спеки, наближалася до криниці самарянка. Не просто представник ворожого юдеям народу, а ще й жінка. Навіть тепер ортодоксальний юдей ніколи не сяде поряд з жінкою в автобусі і не промовить до неї ані слова. Що ж говорити про стародавню Палестину, де суворі східні звичаї трактували жінку як істоту нижчого рівня. Рабини вчили: «Ніхто не повинен розмовляти дорогою з жінкою, навіть зі своєю дружиною». Або: «Краще спалити слова Закону, ніж навчити їх жінку».

Ісус з Назарету був знаний у Палестині як учитель, «Равві». А отже, від Нього очікували манер, звичних для книжників і вчителів. І самарянка, призвичаєна до холодної відчужености чужих духовних авторитетів, не чекала, що її навіть помітять. Та раптом вона почула: «Дай напитись Мені!» Ісус не просто перший звертається до самарянки. Він визнає її за рівну. Він з довірливою глибиною розкриває їй вчення про благодатні дари Святого Духа і першій – першій з усіх людей! – відкривається як Месія. «Відказує жінка Йому: Я знаю, що прийде Месія, що зветься Христос… Промовляє до неї Ісус: Це Я, Що розмовляю з тобою…» Жінка повірила не слову – її переконала незвична шляхетність і чуйність Співрозмовника, Його безпрецедентна готовність розглядати самарянську традицію з повагою, Його свобода від обмеженої самовпевнености. Ісус навернув жінку прикладом любови та пошани до її гідности.

Небезпека ксенофобії – ворожости до чужих – завжди існує в світі. Ми інстинктивно насторожуємося, зустрічаючи представників іншої культури. Сучасна Європа, приймаючи на свою землю мільйони біженців і заробітчан, боляче переживає експансію чужих звичаїв і традицій у цивілізацію Старого Світу. На вулицях Харкова, Києва, Донецька з’являється щораз більше смаглявих і вилицюватих облич, лунають незрозумілі нам гортанні звуки. Ми опиняємося перед новим викликом – викликом їхньої присутности в нашому щоденному житті.

Христос не чекав, як поведе себе самарянка. Він Сам перший звернувся до неї. Він виявив щодо неї, чужинки, людини іншої релігії та культури, несподівану відкритість і довіру. Він шокує Своїх учнів, бо, як з рівнею, розмовляє з жінкою. І тим перемагає! Самаряни, які з ненавистю сахалися юдеїв, «ввірували через слово Його. А до жінки казали вони: …Самі бо ми чули й пізнали, що справді Спаситель Він світу». Згодом же саме самаряни стануть першими іноземцями, наверненими у християнство.

Не запобігливість, не пристосування до чужої традиції являє Христос. Він розкриває правду, з суворою чесністю говорить про заплутане приватне життя самарянки. Але Він приймає самарянку як особистість, гідну бути вислуханою й почутою, здатну бути партнером у розмові. І тим Ісус дає Своїм учням і нам усім приклад ставлення до чужинця, через стосунки з яким ми проходимо випробування своєї християнської зрілости. Проходимо через вибір між ксенофобією та місіонерською ревністю про навернення й спасіння душі ближнього. Амінь.

(Переглянуто 39 разів, 1 переглядів сьогодні)