Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 17 квітня 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Ми вже наблизилися до тієї останньої дороги, переживання якої займатиме нас в останні дні святої Чотиридесятниці. Дороги, через яку ми входитимемо у таємницю Страсного тижня. Цю таємницю не розгадати тому, хто вважає віру одним із засобів самоствердження.

Навіть найближчі апостоли, Зеведеєві сини Яків та Іоан, яких називали «Воанергес, цебто сини громові» (Мр. 3:17), – вони, хто був з Ісусом від початку Його служіння, також сподівалися, що все закінчиться чимось зовсім іншим. Хоч щойно вони почули, що чекають їх страждання і смерть Спасителя, але воскресіння вони зрозуміли як прихід у славі, як утвердження влади, як тріумф справедливости тут, на землі (Мр. 10:32-45). Яків та Іоан з людських міркувань хотіли бути не просто учасниками цього тріумфу, вони хотіли зайняти заслужене, як вважали, місце поряд із правителем. Адже Ісуса вони бачили майбутнім новим правителем! Бо що ще могло означати Його воскресіння? Повернення до світу вже як царя. Бо ж і чекали Месію як царя…

Можна собі уявити, з яким ентузіазмом апостоли, братимуть участь у загальних радощах, коли їхній Учитель входитиме в Єрусалим: ось воно, нарешті починається, те нове царство – відновлене царство Давида й Соломона! Але ж як коректно, лагідно і водночас твердо ставить Ісус їх на місце: «Сидіти праворуч Мене та ліворуч не Моє це давати, а кому уготовано» (Мр. 10:40)! І продовжує: «Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде всім за раба» (Мр. 10:43-44).

Ці слова через двох апостолів, які хотіли сидіти обабіч Ісуса, адресуються не тільки нам із вами. Адресуються вони всьому світові. Бо навіть за нашого з вами короткого життя, навіть за ці останні роки видно, хто найбільше програє у світі. Той, хто прагне влади. Той, хто намагається будь-що-будь вивищитися над іншими. Хоча здається, що саме вони досягають могутности тут, у світі, але скільки нещасть вони приносять усім довкола! І ті, хто перетворює країну на свою власність, і ті, хто розглядає людей як маріонеток у своїх іграх – всі вони прирікають себе не тільки на майбутні страждання, але й на ненависть, зневагу інших. Їхні амбітні плани ніколи не можуть здійснитися до кінця.

Натомість та стратегія служіння, яку несе Христос не тільки і не стільки у слові, а в Своїх власних вчинках, – вона завжди перемагає. Не зараз, не в цю мить… Не стане Ісус царем Ізраїля після воскресіння. Ще довгі роки після Його воскресіння знущатимуться з Нього і висміюватимуть Його учнів ті, хто був свідками Його розп’яття.

Але стратегія тим і відрізняється від тактики, що вона розрахована на довгі роки, століття, епохи. Саме в перспективі цих епох виявляється, що Христос виграє. Він справді стає Царем світу! І не тільки тому, що Він стане Царем у Небесному царстві. Його Церква утверджується і тріумфує всупереч усьому. Скільки зла, скільки ненависти на неї падало протягом усієї її історії! Невдовзі після Ісусової хресної смерти почнуться переслідування Його учнів. І праведного Якова вбиватимуть у Єрусалимі, і первоверховного апостола Петра, першого главу Римської церкви, стратять у Римі. Так триватиме аж до нашого часу.

Бо напевно всі чули про переслідування, на які наражаються християни у Південній Азії, в Індії і особливо – на Близькому Сході, де в районах, захоплених ІДІЛ, передусім нищать християн.

Та й за нашого з вами життя, за життя старшого покоління скільки знущань припадало на адресу тих, хто не зрікся віри, залишився в Церкві! І що ж ми тепер бачимо? На наших очах Церква не тільки виходить із катакомб, вона лишається живою, оздоровленою переслідуваннями! Ну де ще існує така інституція в світі, яка під час переслідувань не гине, не занепадає, а міцнішає? Церква ж є саме такою інституцією! Бо вона несе в собі велику переможну істину: хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу!

З цією місією вчора три першоєрархи різних церков прибули на острів, де перебувають мігранти[1], щоб нагадати усім, що і їм ми повинні бути слугами, і їхня, вигнанців із рідних земель, доля від нас з вами залежить. Може, до нас, у країну, де йде війна, вихідці з Близького Сходу не вельми квапляться. Але в спокійні європейські країни частина з них – ті християни, які стали жертвами геноциду, – тікають не для того, щоб розбагатіти, командувати іншими. Вони тікають для того. щоб врятуватися. І саме через них випробовується зрілість християнської свідомости світу.

Ми зустрілися у нас, в Україні, на минулому тижні із ганебними виявами змагання за владу, ділення портфелів, торгів. І це також різко суперечить тому, що чуємо ми від Христа і читаємо в Євангелії. І доки триватиме замість здорового будівництва майбутнього розподіл фінансових потоків і важелів влади, яка дає прибутки, доти годі розраховувати на унормування життя, на вихід із кризи.

Кризи долаються не тоді, коли приходить мудрий лідер і веде всіх за собою. А тоді, коли у суспільстві перемагає свідомість того, про що так спокійно і впевнено говорить нам Христос: свідомість найвищої ціни служіння. Служіння іншим. Як би не банально це виглядало на тлі поширеної риторики, але справжній сенс будь-якої влади в тому і полягає з християнської точки зору, щоб служити. Не збагачуватися, не наживатися, не командувати, а служити своєму народові, своїй країні. Служити людині. Тій людині, задля якої Сам Христос приходить у світ. Приходить не для того, щоб стати духовним лідером чи світським правителем, а щоб послужити нам з вами всім і тим самим дати зразок християнської місії – місії служіння, яка врешті-решт перемагає всі владні амбіції. Амінь.

[1] Йдеться про спільні відвідини табору мігрантів папою Римським Франциском, Константинопольським патріархом Варфоломеєм і архієпископом Елладської Церкви Єронимом грецького острова Лесбос  16 квітня 2016 р.

(Переглянуто 67 разів, 1 переглядів сьогодні)