Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 2 квітня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Не випадково сьогодні читається саме той уривок з Євангелія від Марка, який оповідає про останню дорогу Ісуса і Його учнів до Єрусалиму (Мк. 10:32-45). Ми теж наближаємося до фінішу дуже важливої і відповідальної дороги Великого посту, яку ми проходили цього року. Вже наступної п’ятниці завершується Свята Чотиридесятниця – перша, найбільша частина Великого посту. А наступної суботи ми вступаємо у центральний тиждень церковного року – Страсний тиждень, тиждень переживання хресних страждань, муки і смерти Ісуса Христа. Тиждень, яким готуємося до радісної зустрічі – Його воскресіння.

І ось тут, на фініші постової дороги, багато хто зупиняється в розпачі, озираючись назад і міркуючи над тим, якою малоплідною виявилася для нього ця дорога! Адже всі ми мали такі великі плани на цей Великий піст. Ми готувалися завдяки йому стати господарями в своєму житті, подолати свою слабкість. Ми готувалися звільнитися від гріха…

І що ж? Це вдалося лише якоюсь маленькою мірою. А сьогодні констатуємо: ми виявилися слабшими, ніж сподівалися. Це неминучий розпач, якщо ми починало піст із надією на свої сили, із розрахунком на те, що ми самі зможемо…

Піст набуває спасительного сенсу, коли ми переживаємо його як супровід Христові, відчуваємо Господню силу і власну слабкість як речі взаємопов’язані. Бо Церква і створена для того, щоб нас усіх наповнювати силою Христовою, рятувати нас силою Його страждань. Не соромно бути слабким, якщо ти, приймаючи з жалем власну слабкість, шукаєш, звідки знайти для себе джерело сили.

Ось і зараз ми бачимо двох братів – Якова та Івана, синів Зеведеєвих. Що, вони були гіршими за інших? Ні! Вони були якраз виділені з-поміж усіх апостолів як енергійні, сміливі, натхненні. Їх називали Βοανηργές –  сини грому. І раптом вони на цій останній дорозі показують себе з такої несподіваної сторони: думають про те, як зайняти почесні місця у майбутньому Царстві Небесному: “Праворуч від Тебе один, і ліворуч один!” (Мк. 10:37). Вони вірять у Христа, приймають Його вчення, вони переконані в майбутньому воскресінні. Але при тому вони так по-людському уявляють собі його наслідки: як утвердження нової влади, де пануватиме Христос, а вони, як найближчі до Христа, можуть зайняти привілейоване становище!

Христос веде нас усіх дорогою Великого посту, як і загалом – дорогою спасіння, для того, щоб відкрити нам велику парадоксальну істину, яка суперечить нав’язуваним нам доктринам суспільства споживання: “Хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде всім за раба!” (Мк. 10:43-44). Здається неймовірним: як можна так принижуватися, прирікати себе на служіння всім і сподіватися, що ти будеш першим? А Христос говорить, що можна. Бо останні будуть першими, а перші останніми – в Небесному Царстві (Мт. 20:16). Йдеться не про цей світ, де навряд чи християнин може розраховувати на пріоритет. Хоча ні, може, – якщо він зрадить Церкві, зрадить своїм засадничим переконанням. Але коли ми бачимо перспективу, коли розуміємо, що наше життя не закінчиться в останню мить матеріяльного існування – саме тоді можемо розраховувати на майбутню найважливішу перемогу…

На дорозі, якою ми йдемо, можна зупинитися, перепочити за однієї умови: якщо ми постійно бачимо мету своєї дороги. Увесь наш ритм руху ми розраховуємо із врахуванням цієї мети. Якщо всі наші тимчасові зупинки, відступи, повернення призначені до того, щоб дійти до мети і ввійти в свій власний Єрусалим. Цей власний пункт призначення так добре уявляти нині, передчуваючи майбутнє переживання Господнього тріумфального входу до святого міста.

По-різному можна входити в Єрусалим. Сьогодні, в останню неділю Святої Чотиридесятниці, Церква пропонує нам за взірець святу, про яку загалом мало відомо, – преподобну Марію Єгипетську. Мало можна знайти в наших святцях настільки суперечливих постатей. Адже в світі Марія була відома як блудниця. До Єрусалиму вона подалася, щоб весело провести час разом із прочанами, побаченими на кораблі. Але всупереч задумові під час подорожі її знайшла ласка Божа. Коли Марія вже в Єрусалимі хотіла зайти до храму, щось її зупинило і змусило озирнутися на минуле. Вона з жахом побачила, скільки лиха було вчинено за все життя, скількох фатальних помилок вона припустилася. Здавалося б, можна було втекти звідти і ніколи не повертатися до храму. Але тут Марія якраз і виявила наполегливість, яка врятувала її і виокремила з-поміж усього багатотисячного сонму святих. Настільки виокремила, що їй було присвячене і одне з центральних постових богослужінь на утрені минулого четверга, і сьогоднішня неділя!

Марія покаялася. Покаялася настільки щиро, що все своє наступне життя присвятила очищенню пустельною аскезою. Господь урятував її, простив їй усі її помилки, які вона вчинила протягом свого життя. Бог показав її світові вже в останні роки життя через скромного священика, який покликаний був, аби дати їй найвищу нагороду, яка існує на світі, – святе причастя Тіла і Крові Христової.

Преподобна Марія Єгипетська дається нам не для того, щоб зануритися у минуле, а для того, щоб ми з вами повірили у свої можливості. Повірили не тільки в сили і не стільки в сили – вони можуть бути в нас слабкими, – але в те, що Христос здатний вивести нас із найбільш безнадійних ситуацій, в які ми потрапляємо, здатний звільнити нас від тягарів, які здаються навіки покладеними на нашу душу.

Господь кличе нас до Себе. Він кличе нас у Свій спасительний Єрусалим. Не в той, на землі, у який Він простує в страсні дні. А в майбутній Небесний Єрусалим, який відкриється Йоанові Богослову в його видінні, втіленому в Одкровенні чи то Апокаліпсисі – у майбутнє Небесне Царство.

Тож розуміймо, що яких би ми зараз помилок не вчинили, якими б розчаруваннями не обернулися для нас останні тижні нашого життя, ми можемо все це виправити, якщо здіймемо наші духовні очі до Неба і побачимо там Христа, який кличе нас, чекає на нас і готовий нам допомогти в час нашої найбільшої скрути.

Саме тоді, коли ми зуміємо відчути, оцінити і прийняти цю допомогу, ми здобудемо сили і мудрість, якої на мить забракло навіть Зеведеєвим синам Якову та Іоанові. Зуміємо стати переможцями над найпідступнішим нашим ворогом – нашою людською слабкістю! Амінь.

(Переглянуто 106 разів, 1 переглядів сьогодні)