Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 31 липня 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогоднішнє Євангеліє (Мт. 9:1-8), попри те, що воно, здавалося б, стосується далеко не найголовнішого епізоду в земному житті Спасителя, для нас є дуже істотним, оскільки допомагає нам замислитися над ключовим питанням нашого духовного життя: «Для чого взагалі ми йдемо до церкви? Чого ми від неї чекаємо?».

Для чого принесли паралізованого ізраїльтянина його друзі? Щоб зцілити. Це для них було найголовніше! І коли Христос, замість того, щоб так, як Він уже чинив з іншими, поставити хворого на ноги, сказав: «Будь бадьорий, сину! Прощаються тобі гріхи твої!» (Мт. 9:2), друзі хворого сприйняли ці слова мало не як образу. Вони не сказали нічого вголос, але почали ремствувати в своїх серцях, що відразу відчув Спаситель. Вони чекали ефектного чуда, а їм раптом говориться про щось зовсім інше, говориться про те, чого не можна помітити назовні, що може тільки відчути сам розслаблений у своєму серці.

І тільки тоді, перевіривши їх, Христос дає жадане зцілення – те чого сподівався, напевно, і сам паралізований, і про що мріяли його друзі і родичі, які принесли його до Христа.

Чому це так важливо для нас? Бо дуже часто ми йдемо до церкви як прагматики, чекаємо від неї чогось зовнішнього, видимого. Ось ми пережили на минулому тижні низку суспільних акцій, в яких брала участь і церковна громада: одна конфесія – у проросійських заходах, інша – у проукраїнських[1]. І було сумно читати, що більшість тих, хто писали про ці події, зводили оцінку Церкви до суто суспільного виміру: «Ось вони за Україну, вони організували більш масову акцію. Значить, вони кращі!». Нам як українцям звичайно приємно відчувати кількісну перевагу патріотичних сил. Але коли людина починає зводити місію Церкви до служіння певним суспільним інтересам, то інакше, як профанацією, це не назвеш.

Це є позиція і тих, хто приніс розслабленого до Христа: аби тільки дістати фізичне зцілення! А нам усім потрібно зцілення насамперед духовного. І якими б масовими не були суспільні акції, скільки б не вербували людей для служіння в армії, якщо немає там здорового християнського національного духу, то небагато буде варта і будь-яка з тих акцій, і будь-яка з цих військових частин, не здатних силою свого духу протистояти нахабству агресора.

Церква прийшла в наше життя, прийшла дуже активно, масово. Там, де в селах зовсім не було храмів, набудовано їх за ці останні роки сотні, тисячі. Але з чим ідуть люди до церкви? Коли вони туди приходять? На Великдень – посвятити паски, на Богоявлення – дістати свяченої води, може, на Вербну неділю – освятити вербу. Люди приходять за чимось, за чимось матеріальним, видимим. Значна частина приходить помолитися за здоров’я.

Та як мало ми приходимо до церкви просити прощення наших провин, духовного зцілення, звільнення від тягарів, які деформують нас внутрішньо! Як рідко ми приходимо, щоб поєднатися з Христом!

Христос завжди, даючи допомогу тим, хто збирається довкола Нього, ніби підказує: «Так, Я можу відкрити очі сліпому, повернути слух глухому. Я можу зцілити розслабленого. Але це ж не головне! Я прийшов не для цього. Я прийшов вас спасти».  Бо спасіння душі незмірно важливіше, ніж зцілення від найважчої фізичної хвороби!

Корінь усіх наших проблем – наші духовні недуги. Не тілесна розслабленість, не фізичні вади, а духовна розслабленість, апатія, нездатність іти за Христом, наша слабкість і страх бути такими, як Він – ось у чому корінь наших проблем! І доки ми не зцілимося від них, будь-які зовнішні, косметичні зміни в нашому житті нам не допоможуть.

Зараз ми багато говоримо про матеріяльні проблеми, які всіх нас переслідують. Але на жаль ми мало говоримо про те, що є основою для духовної віднови, морального оновлення суспільства, звільнення від духовних тягарів. Христос повсякчас нагадує нам: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мт. 6:33). І доки ми не зуміємо звільнитися від неправди, від обману, від взаємної ворожнечі, від корупції, від запобігання перед чужинцями, від страху бути не такими, як усі, виглядати слабкими, беззахисними – саме до того часу ми не зможемо змінитися.

Тому сьогоднішнє Євангеліє про розслабленого є дуже особистим. Кожен із нас має його сприйняти за підказку в особистому житті. Разом із тим воно спрямоване у суспільний вимір, допомагаючи відчути, що все нам додасться, якщо ми зможемо зробити головне: змінити своє життя відповідно до Христових заповідей.

І саме тоді, слідом за прощенням провин, зможемо ми почути: «Уставай та й ходи!» (Мт. 9:6). Амінь.

[1] Йдеться про альтернативні хресні ходи з нагоди дня памʼяти святого Володимира Великого на спомин хрещення Руси-України

(Переглянуто 57 разів, 1 переглядів сьогодні)