Виголошена архиєпископом Харківським і Полтавським Ігорем у Свято-Дмитрівському храмі Харкова 8 липня 2018 р.

Слава Ісусу Христу!

Дорогі брати і сестри!

Якась на перший погляд дуже звичайна ситуація висвітлюється в цьому євангельському читанні (Мт: 9:1-8). Бо раз у раз ми натрапляємо ми у всіх чотирьох Євангеліях на розповіді про зцілення Христом недужих, яких приносили до нього. Але коли ми вчитуємося в цей коротенькій епізод, ми звертаємо увагу принаймні на два або три моменти.

Перший з них – той, що приносять розслабленого його друзі. Він сам не має сили прийти і невідомо навіть, чи він усвідомлював, куди він іде, хто його має його зцілити, чи знав він, хто такий Ісус із Назарету. За нього вирішують його друзі. Друзі не залишають його у цю хвилину безпомічности, коли сам хворий не міг нічого вдіяти для власного зцілення. Вони лишаються разом із ним і, почувши, що Ісус, який відпливав був у Ґадаринську країну, повертається до їхнього міста, Капернауму, вони беруться самі принести до учителя з Назарету, який уже прославився як чудотворець, свого нещасного товариша. Чинник дружньої солідарности стає поштовхом до зміни долі цього хворого.

Друге – вони приносять товариша з прагматичною метою, щоб він дістав зцілення. Христос же дивиться глибше і дає їм, а через них – і нам – свій знак: Він насамперед прощає хворому його провини. Це важливе повчання для нас і в моральному, і в суспільному плані. Дуже часто, коли ми переживаємо через свою хворобу, ми забуваємо про її духовні джерела. Адже хіба не трапляється так, що людина, захворівши, вирішує: «Ось я зараз знесилена, мені нема як молитися, я не можу постити, бо вже недужа», – і залишає навіть ті скромні молитовні практики, які провадила у звичайному житті.

А в той же час, як часто хвороба сигналізує нам: є щось таке фундаментально помилкове у нашому житті, що змусило Бога зупинити нас і покласти в ліжко. Чому? Та для того, щоб ми озирнулася, замислилися, щоб змінили стратегію свого життєвого розвитку. Саме тому, час хвороби – це насамперед час молитви. Не лише молитви за своє здоров’я. Це час молитви за духовне зцілення і час пошуку відповіді на питання: в чому ж ми завинили перед Богом? Це час пошуку наших помилок, яких слід позбутися.

Нарешті третє – це те, що Ісуса не розуміють фарисеї. Бо ж їхня позиція відображає споконвічну небезпеку, яка чигає на віруючу людину. Ми й називаємо цю небезпеку фарисейством. Суто зовнішнє, обрядове сприйняття віри дуже часто стає ніби темними окулярами, які заважають нам сприймати те, що у вірі найголовніше. Ми можемо, зосереджуючись на формальній стороні нашої присутности у Церкві, не бачити в ній Самого Христа. Ми можемо чути слово молитви, богослужбовий спів, бачити обрядові дії, але для чого це все – забути.

Так багато у нас зараз у суспільстві говориться про томос і складається враження, ніби цей томос[1], який мав би дати Вселенський патріярх, стане універсальними ліками від усіх духовних хвороб суспільства, від порізнення християн. А це тільки формальний знак певного церковного устрою, не більше. Адже й сама Церква є не метою, а лише засобом для нашого спасіння. Церква допомагає нам спастися так само, як добрі друзі, які приносили розслабленого до Христа. Але спасає нас Бог і спасає за нашим бажанням.

Друзі нам допомагають, але Христос, даючи нам відпущення провин, звертається до нас самих і говорить: «Іди ж і більше не гріши, зміни своє життя і живи по новому».

Коли ми думаємо про майбутнє, про роль Церкви у нашому особистому житті, у житті суспільства, побажаймо насамперед позбутися того, що заважає нашому порозумінню з Богом: наших провин перед Богом і ближнім. Пригадаймо наші провини не для того, щоб розчаруватися у собі, а щоб їх виправити, щоб жити по-християнському. Бо визнання своїх провин і тверда ухвала позбутися їх є передумовою нашого успішного простування до Христа.

Коли ж говорити про роль Церкви у суспільному житті, то вона полягає не в тому, щоб впливати на владу, на політичні партії або щоб самій Церкві здійснювати адміністративний вплив на довкілля. Суспільна роль Церкви полягає в тому, щоб робити нас кращими, щоб давати взірець християнської побожної поведінки. Церква має цей взірець у Євангелії, і воно вказує нам дорогу до спасіння, якою є сам Христос.

Але на цій дорозі помічниками стаємо і всі ми, кожен із нас, бо Церква не є чимось відокремленим від нас, суто зовнішнім феноменом. Вона не зводиться до адміністративної структури, до групи єпископів і священиків. Церква – це всі ми з вами, церковна спільнота. Кожен із нас виступає у житті апостолом Христовим – тим добрим другом для грішника, який може підняти його і обережно, любовно принести до місця, де перебуває Христос.

А Він перебуває тут – у Церкві. Привести людину до Церкви, допомогти їй відчути присутність Христа, закликати Христову ласку у молитві, до неї – це і є наше з вами християнське покликання.

Свідчити про Христа своїм життям, давати взірець побожного життя, любови до ближнього, жертовности – ось у чому полягає наша християнська місія. Вона важливіша за будь-який томос, за будь-які структурні зміни в церковному житті. Бо саме з цього – із цього нашого акту християнського апостольського служіння – і може початися зцілення кожного із наших ближніх. Амінь.


[1] Ідеться про звернення президента Петра Порошенка та Верховної Ради України, подане патріярхові Варфоломею 22 квітня 2018 р., щодо надання Православній Церкві України (яка буде створена 15 грудня 2018 р.) церковного самоврядування – автокефалії. Документ Константинопольського патріярха про надання автокефалії називається “томосом” (грецьке “τόμος” дослівно означає “шматок; частина рукопису).

(Переглянуто 54 разів, 1 переглядів сьогодні)