Виголошена архиєпискоом Ігорем (Ісіченком) 2 червня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Ще три дні лишилося нам вітатися цим великоднім вітанням “Христос воскрес!”. Завершується великодній час. А наприкінці розмови людина завжди прагне сказати щось найважливіше. Бо знаємо, що запам’ятовується найкраще те, про що йшлося при завершенні нашої розмови чи зустрічі. Може, ми вже не спілкуватимемося тривалий час, і тоді знов і знов згадуватиметься те, що говорилося при прощанні. Скажімо, коли ми відряджали близького родича в далеку дорогу.

Так само в цю неділю, наприкінці великоднього часу, нам пропонується дуже драматична розповідь, яка на перший погляд ніяк не пов’язана з подіями воскресіння. Це розповідь про трагедію сліпої від народження людини, яку Христос помітив і зцілив (Ін. 9:1-38). І разом із втіхою, яку ми переживаємо за зціленого сліпого, спадає на гадку питання: “А чому саме зараз ми слухаємо цю розповідь?”.

Скільки разів за ці сорок великодніх днів повторювалися мотиви світла! “Нині все наповнилося світлом”, – починаючи з великодньої ночі, слухаємо ми. Все ніби осявається радістю Христового воскресіння. Адже й Сам Христос сказав: “Я є світло для світу” (Ін. 8:12). Він прийшов, щоб осяяти нас істиною і нагадати, що тільки правда робить нас вільними. Правда Христова і є те світло, яке допомагає нам подолати сліпоту.

Ми не були від народження сліпими. Але тавро первородного гріха — гріха праотців — несе на собі кожна людина. Звільнення від цього тавра, звільнення від влади гріха і є для нас поверненням зору. Пригадайте: коли вчиниш якусь важку провину, ти починаєш дивитися на світ якось інакше – зло, з підозрою, з недовірою. А коли вдається скинути з себе тягар образи, осуду — тягар гріха, – ти ніби починаєш дивитися на світ іншими очима: світлішими, приємнішими. Тоді люди, які донедавна здавалися тобі відразливими, ворожими, раптом сприймаються як партнери на шляху до спасіння.

Саме це чинить із нами Христова правда. Вона відкриває нам очі на пізнання того, що є добро, а що — зло. Не нам дає можливість про це судити, а вкладає в наші руки ключ пізнання реальних вартостей. Бо Євангеліє є цим ключем, є світлом, яке просвічує світ.

Але чи завжди ми користуємося цим знаряддям? Чи завжди ми хочемо насправді бачити? Як радів зцілений Христом сліпий! Бо ж він пройшов іспити, не похитнувшись. Він виконав усе, як сказав йому Учитель із Назарету: омив свої очі у Силоамському джерелі. Він і потім вистояв, коли його допитувачі змушували зціленого сліпого зректися Христа. І за це він дістав остаточне зцілення. Бо виявилося, що повернення фізичного зору було лише прологом. А справжнє зцілення сталося тоді, коли він визнав Христа за Месію, обіцяного пророками. Ось тоді він і повернув собі первородний зір! Той зір, який був даний Адамові і Єві, який нам повертається через таїнство хрещення. Бо хрещення для когось із нас стає Силоамським джерелом, у якому ми змиваємо наш гріх і повертаємо собі можливість бачити істину.

Ми живемо у часі, який багато хто називає часом постправди. Омана, яка приходить у світ, знаходить собі безліч каналів для цього: немає цензури, можна пустити будь-яку вигадку в інтернет, і потім ніхто не дошукається, хто перший її запустив. Не так давно був експеримент, коли раптом хтось із журналістів задля сміху поставив у себе на сторінці пост про те, що в Японії заборонили мікрохвильові печі, бо в них щось шкодило людям. Це була абсолютна вигадка. Але відразу десятки людей почали її підхоплювати і обурюватися тим, який антинародний режим у Японії. Потім уже людина, яка поставила пост, сама дивувалася: як легко повірили очевидній вигадці. А скільки таких вигадок кружляє довкола нас і як тримаються за це люди!

Кілька років тому мене вразила інформація про те, як один історик в Росії дошукався джерел того, що таке “подвиг панфіловців”. Ті, хто вчився в радянській школі пригадують хрестоматійну оповідку: «16 листопада 1941 року, коли розпочався черговий наступ німецьких військ на Москву, 28 гвардійцій з дивізії під командуванням генерал-майора Івана Панфілова зайняли оборону поблизу роз’їзду Дубосєково, за 7 кілометрів на південний схід від Волоколамська, і знищили під час 4-годинного бою 18 ворожих танків. Усі герої-панфіловці загинули».

Та ось директор державного архіву Росії професор Сергій Мироненко виявив, що не було ніякого подвигу! Був журналіст, якому в редакції дали завдання написати про подвиг людей, які захищали Москву. Журналіст повністю вигадав цю ситуацію, написав про неї. Її підхопили, повторювали на кожному кроці як зразок радянського героїзму. І що ж? Коли професор Мироненко надрукував абсолютно достовірне, зіперте на факти спростування, навіть, з перепрошенням до того журналіста, який сам розповідав, що винен у вигаданій ним історії, почали цькувати історика! Почали доводити, що він руйнує підвалини російської свідомости — міф “великої перемоги”… І правдолюбець був змушений подати заяву про звільнення.

Ми маємо в Харкові зараз історію з пам’ятником маршала Жукова та перейменуванням проспекта генерала Григоренка1. Мер міста і чимале число його прихильників воліють відновити знесений після «революції гідности» пам’ятник і повернути його одіозне ім’я проспектові, перейменованому на пропозицію топонімічної комісії. Про Георгія Жукова вже все написано: про те, скільки людей він посилав на явну смерть, не жаліючи їхніх життів, як зневажливо він ставився до нашого народу, як намагався, проходячи своїм військом через Україну, побільше знищити людей, ніби помститися за те, що українці залишалися на окупованій території. Здавалося б, таку особистість треба викреслити з історичної пам’яти. Але в той же час з’являється чимало людей, які радіють тому, що знов збираються перейменувати вулицю на його честь. Таких прикладів ми можемо назвати чимало. Декомунізація, яка пройшла в нас і відкрила правду про злочини комуністичного минулого, не всім припала до вподоби. І добра третина наших земляків воліє знову повернути і старі назви, і старі міфи. Повернути неправду, яка робила їх сліпими.

Що зробили юдейські старійшини, коли побачили чудо? Чи зраділи вони тому, що нарешті прийшов Месія? Ні, вони намагалися змусити сліпого замовкнути, не говорити про Христа, забороняли йому говорити правду. А самі вирішили приректи на смерть кожного, хто визнаватиме Ісуса за обіцяного Месію, Христа. Ховаючись від правди, вони воліли тримати юдеїв сліпими на світло, провіщене старозавітніми пророками, що осяяло світ у Христовому Євангелії.

Тому, коли ми говоримо про історичну місію християнства, ми мусимо пам’ятати: треба не тільки знати правду, але й уміти боротися за неї. Пізнати правду не означає відразу зробитися вільним. Ми можемо робитися вільними, коли творимо світ свободи довкола себе, коли розчищаємо його від полуди неправди, яку вільно чи невільно люди накладали собі на очі чи в особистих стосунках, чи в підході до історії, чи в підході до християнської віри, яку чимало осіб воліли б перетворити на знаряддя маніпуляції.

Саме тому наприкінці цього просвітленого Христовим воскресінням часу нам і дається нагода замислитися над тим, що ж таке сліпота? І чи зуміли ми, прийнявши зцілення завдяки святій воді хрещення, зберегти наші очі чистими протягом наступного життя? Чи, переживши радість особистого зцілення, ми заходилися сповідувати Христа як Визволителя від гріха й відкривати для світла Його правди і власне життя, і публічний простір, у якому ми живемо? Амінь.

1 Пам’ятник Жукову у Харкові знесли 2 червня 2014 р. під час акції протесту біля Палацу спорту, де в той день проходив з’їзд партії Геннадія Кернеса та Геннадія Труханова “Довіряй справам”. У 2016 році в рамках виконання закону про декомунізацію проспект Маршала Жукова у Харкові перейменували на проспект Петра Григоренка. 8 травня 2019 року на сайті Харківської міськради зареєстрували електронні петиції з вимогою повернути проспекту та станції метро ім’я маршала Жукова. Мер Харкова Геннадій Кернес заявив про підтримку петицій і закликав їх підтримати і місцевих жителів. 19 червня 2019 р. міськрада повернула проспекту Григоренка ім’я Жукова.

(Переглянуто 67 разів, 1 переглядів сьогодні)