Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 5 квітня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Ось і почався вчора найбільш важкий і водночас найбільш урочистий період церковного календаря – Страсний тиждень. Час, коли ми особливо переживаємо біль Нашого Спасителя, який стає концентрацією нашого з вами болю. Бо Він, Христос, намагається увібрати в Себе наш біль так, як, буває, мати прагне, щоб на неї перейшла хоча б часточка болю, коли страждає хвора дитина.

Але ці перші дні Страсного тижня можуть здивувати. Ми входимо у страшний, важкий період, в тремтінні спостерігаємо, як Христос іде з хрестом на Голгофу. А ці перші дні – радісні: піст полегшується, священики вбирають світлі облачення, ми співаємо «осанна» разом із натовпами єрусалимлян. Ми переживаємо, як і тоді, майже дві тисячі років тому, тріумф входу Господнього в Єрусалим. Та, на відміну від стародавніх єрусалимлян, ми знаємо, чим закінчиться цей тріумф. Ми знаємо: натовпи, які стоять біля дороги, що веде через Оливну гору в Єрусалим, волатимуть за кілька днів «Розіпни Його!» (Ін. 19:15). І найближчі учні, ті, хто зараз іде разом із Христом, посміхаючись, радіючи, весело вигукуючи з натовпом, роззираючись щасливо на всі боки, – вони всі втечуть…

Навіть перший з апостолів, Петро, який не так давно запевняв: «Хоч спокусяться й усі, та не я!» (Мк 14: 29), – і він зрадить, не витримає напруження і зрікатиметься Вчителя перед тими, хто охоронятиме Його при дворі Каяфи.

Для чого ж тоді робити цей день радісним? Щоб ми відчули себе в особах єрусалимлян! Бо хоч якими відразливими здаються вони нам, хоч як ми хочемо перекласти всю провину за Христове розп’яття на натовпи, зібрані в Єрусалимі, на старшин юдейських, але Христові страждання – це й наша провина. І ми повинні пережити цей шлях разом із Ним. Бо хіба ж у нашому житті не траплялося зрад? Хіба не було у нас з вами легкодухости? Хіба не бувало і в нас так, що коли той, кого ми недавно прославляли, раптом говорить щось нове, незрозуміле для нас, ми відкидаємо його, починаємо обмовляти, підхоплюємо чутки? І зраджуємо, зраджуємо, зраджуємо…

Христос саме тому був приречений єрусалимлянами на розп’яття, що Його слово, Його поведінка не відповідали їхнім уявленням про Месію. Коли Христос урочисто входив до Єрусалиму, очолюючи громаду апостолів, і довкола розлягалися слова привітання, Він відповідав уявленням про Месію, – і Його приймали, Його прославляли. Коли Він вигонив торгівців із храму (Мт. 21:12), це також імпонувало багатьом людям, зібраним у Єрусалимі. Зрештою, це теж вкладалося в уявлення про місію Месії: і до Нього так діяли пророки.

Але ось Христос починає заперечувати те, що, здавалося б, було загальноприйнятим: уявлення про винятковість юдейського народу, про те, що Месія прийде лише до нього. Він починає відмовлятися від підтримки радикальних антиримських заворушень, іде на конфлікт із старшиною. Христос говорить речі, які були дивними і не відповідали консервативним уявленням єрусалимлян. І вони відсахнулися і зненавиділи Його. Зненавиділи Того, Кого недавно прославляли…

Це постійна драма людської цивілізації в цілому: слово, яке має вести вперед, заперечується саме тому, що воно йде врозріз із нашими застарілими уявленнями, нашими стереотипами. Часто нам просто не хочеться діяти, не хочеться змін. І чим старішими ми стаємо, тим більше стаємо неповороткими. Нам хочеться мати свій затишок, не хочеться рухатися. І ми вдячні будемо тому, хто нас не займатиме й не змушуватиме змінюватися зсередини.

А так жити неможливо! Це суперечить самим основам християнства. Христос кличе: «Іди за Мною» (Ін 1:43) – іди, рухайся, рости. «Ідіть, і навчіть всі народи» (Мт 28:19) – не творіть свої замкнені середовища, а відкривайтеся до всіх народів. Ви не є винятковими тому, що першими почули Слово, ваша місія – ширити його в усьому світі, гуртуватися, – вчить Христос. Не може бути Церквою спільнота, вирвана із загального контексту. Християнська громада може бути тільки частиною того, що є універсальною Церквою.

Потім апостол Павло нагадуватиме: «Ми співробітники Божі, а ви Боже поле, Божа будівля» (1Кор 3:9). І ми, рухаючись, виростаємо в цю Божу будівлю – Христову Церкву, вростаємо в неї, стаємо її частинкою, щоб простувати в одній Христовій громаді до Христа.

Чим християнин відрізняється від свого антипода? Тим, що він творить атмосферу солідарности, дружби, любови довкола себе. Людина, яка поширює плітки, яка з ненавистю дивиться на ближнього, не може бути християнином. Людина, яка сіє розбрат, ворожа Церкві.

Саме тому сьогодні, коли ми переживаємо такий небезпечний і водночас перспективний період в історії нашої держави, коли ми можемо нарешті вирватися із кайданів совєтської ідеології. Ми маємо простувати вперед в одній згуртованій церковній громаді, в якій ми всі будемо залишатися різними, але водночас опановуватимемо науку любови до ближнього, яку приніс Христос. Ця наука не вкладалася в уяву членів синедріону, які похмуро стояли віддалік і з підозрою дивилися на кожного, хто вітає Христа при Його тріумфальному вході до Єрусалиму.

Хай же і сьогоднішній день стане для нас не тільки світлим променем у важкі часи Страсного тижня, але і пересторогою. Пересторогою перед легкодухістю, зрадливістю, непослідовністю, які можуть переслідувати нас. Сьогоднішній день кличе нас вірити Христові і рухатися разом із Ним до спасіння однією церковною громадою, здатною і в найважчий час випробувань не розбігатися в різні боки. Громадою, здатною йти разом до єдиної мети, яку відкриває нам Христос Своїм славним воскресінням. Амінь.

(Переглянуто 180 разів, 1 переглядів сьогодні)