Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 4 серпня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Замислімося над одним моментом з прочитаного сьогодні Євангелія (Мт.9:27-35). Христос, перебуваючи в Капернаумі, щойно воскресив Яїрову доньку (Мт. 9:23-25). Чи могла вона просити про це? Ні, вона вже померла. Але Ісус, зваживши на прохання батька, на сльози родичів, зробив це чудо.

І ось, натхнені цим чудом, до Нього звертаються двоє сліпих. Може досі вони й не думали про те, що колись можуть зцілитися. Але, переконані дивами, що діються довкола, вони наближаються до Ісуса і просять про зцілення. Він же не робить цього відразу. Господь робить одну річ, на яку я і прошу всіх звернути увагу. Ісус питає: “Чи ж вірите ви, що Я можу вчинити оце?” (Мт. 9:28). Він не просто перевіряє, екзаменує їх. Ні. Він залучає сліпих бути співучасниками цього дива. І в цьому виявляється дуже важливий аспект ставлення Бога-Творця до всіх нас, Його дітей.

Бог від самого початку, від створення Адама і Єви, розглядає нас як Своїх співтворців. Він заохочує нас взятися й собі за цю справу! Так само, як коли ми маленькими дивилися, як батьки щось роблять, передбачлива мати заохочувала нас: “А ну, йди і ти, допоможи!”. Вирвати бур’янину на городі, вибирати картоплю, винести сміття — значить відчути себе співгосподарем дому! Бо без цього в людини може й не з’явитися цього відчуття господаря.

Бог робить нас господарями світу. Він готовий прийти нам на допомогу. Бог посилає Свого єдинородного Сина, щоб Той спокутував наші з вами провини. Але спокута ця не дається нам автоматично. Ми повинні стати її співучасниками. І так, як справжня глибока віра в те, що Ісус може зцілити двох сліпців, дала свій наслідок, так само і наша з вами віра може зробити нас набагато сильнішими, ніж нам зазвичай здається. Коли ми зустрічаємося з людьми, сповненими безнадії, в яких уже згасли очі, яким нічого не хочеться робити, які чекають тільки пільг від держави, то навряд чи варто сподіватися, що їм хтось допоможе.

Апатія — це найстрашніша хвороба. Людина зневірюється і не хоче нічого чинити. І ця хвороба вигідна комусь! Усі тоталітарні режими споконвіку й досі розраховують саме на таких людей — пасивних виконавців. Ці люди все одно щось робитимуть, але неусвідомлено. Вони стануть знаряддям чужої волі.

Є один шлях для того, щоб нам стати справжніми господарями: почати діяти, брати на себе відповідальність, відчувати, що ми є господарями країни. А господар — це той, хто вміє прибрати за собою сміття, вміє організувати ремонт у себе в під’їзді, вміє мобілізувати громадську думку, щоб не дати злочинцям захопити якийсь черговий історичний будиночок у Харкові, щоб його зруйнувати і побудувати на його місці безбарвну багатоповерхівку. Саме до цього заохочує нас Господь!

Мені чомусь, коли я розмірковував над сьогоднішнім Євангелієм, пригадалася дитяча казочка, яку, мабуть, кожен із вас чув. Один ледацюга в селі вже дожився до того, що все в городі позаростало бур’яном, нема ніякої їжі, а він продовжував вилежуватися собі в хаті. І селяни змовилися поховати його: взяли на мари, несуть на кладовище. Аж тут якийсь жалісливий сусід каже: “Та занесіть його назад до хати, в мене лишаються сухарі, я йому приноситиму!” Тоді ледацюга підводить голову з мар і питає: “А сухарі будуть розмочені?”…

Отак і згадується ця казочка, коли озираєшся довкола і дивишся на наших земляків, особливо старшого покоління, які чекають, що хтось їм змінить життя. Хтось прийде побудує дороги, хтось підвищить зарплату, пенсію. Але вони мають дбати про це самі. Ми, старші люди, хто отримує пенсію, повинні пам’ятати, що вона з’являється не з повітря! Це молодші заробляють гроші і платять податки. А коштом цих податків ми й маємо пенсії на старості. Це треба пам’ятати і ставитися з пошаною до тих людей, які зараз працюють і допомагають нам.

Христос дає нам хвороби, старість не для того, щоб ми відчували себе залишеними і самотніми. Це випробування для кожного з нас, виклик: чи можемо ми подолати спокусу бездіяльности? А ми можемо, навіть у важкій хворобі, зробити чимало! Молитва людини, яка лежить паралізована, може зробити більше, ніж ця людина робила за своє життя, – коли це справжня молитва, здатна урухомити довколишній світ.

Христос вчить нас бути активними творцями свого майбутнього. І не тільки на землі. Він прийшов у світ, щоб відкрити для нас майбутнє Небесне Царство. Але ми можемо поводити себе так, як той ледацюга із казки: чекати, що за нас хтось усе зробить, Церква вимолить нам спасіння, а святий Петро автоматично відкриє перед нами двері Небесного Царства. Ні! Ми самі повинні його заслужити. Христос приходить, щоб перевірити нашу віру, нашу здатність боротися за майбутнє своїм повсякденним життям, своєю молитвою, своєю активною присутністю в Церкві, своєю допомогою ближнім — співтворінням Небесного Царства разом із Богом. Бо до цього ми з вами заохочені.

Очі людини не відкриваються самі з себе. Ми спостерігаємо, як багато людей, маючи можливість бачити правду, повторюють знов і знов слова Понтія Пилата: “Що є правда?” (Ін. 18:38). Недавно один із наших парафіян поставив на Фейсбук пост “про правду”. І дивлюся, що хтось уже написав коментар: “В кожного свою правда!”. Це, мабуть, найстрашніша хвороба сучасного світу! Та хвороба, яку нам відкриває Євангеліє через Пилата, – моральний релятивізм, що заперечує абсолютну незмінність Правди. Немає багатьох істин. Є одна-єдина! І ця істина є Христос, Який сказав: “Я є дорога, і правда, і життя!” (Ін. 14:6). Поза цією правдою, поза Христом інших правд не може бути. Можуть утворюватися якісь псевдоправди, – ілюзії, підробки істини. Але вони помруть разом зі своїми носіями. Христова правда залишиться вічно. І саме остільки, оскільки ми готові йти дорогою цієї правди, вірити в її унікальність, творити наше майбутнє, Христос і нам з вами зможе відкрити очі, як тим сліпим. Христос зможе заохотити нас разом із Ним іти через усі життєві випробування так, щоб вийти з них переможцями. Амінь.

(Переглянуто 95 разів, 1 переглядів сьогодні)