Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 12 червня 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Замислімося на однією ключовою фразою сьогоднішнього євангельського читання: «Щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі» (Ін. 17:21). Ось ознака Церкви – єдність. Єдність не зовнішня, адміністративна, а єдність духовна, особлива, надприродна єдність, та, котра єднає Отця із Сином. Отець і Син складають одно і в той же час шановані нами, як різні Особи. Син іде не для того, щоб ствердити свій пріоритет, а для того, щоб відкрити всюдиприсутність Отця. І у Своїй особі Він дає нам новий, особливий, завжди відкритий канал нашого зв’язку з Отцем.

Саме роздумами над цією великою, світлою таємницею готує нас Церква до свята П’ятдесятниці. Свята, яке утверджує триіпостасну або, як ще кажуть, тринітарну присутність Бога у Церкві, а отже й у земній реальності через Церкву.

Творячи єдність і гуртуючи нас у цій єдності, Церква уречевлює присутність у земній історії Бога, Єдиного і неподільного в трьох Особах. Бога – Творця всесвіту, всього видимого і невидимого. Бога – Єдинородного Сина Ісуса Христа. Бога – Духа Святого, благодатні дари Якого наповнюють Церкву і дають їй силу витримувати всі випробування.

Недарма сьогоднішня остання неділя перед днем Зіслання Святого Духа на апостолів присвячена споминові про Перший Вселенський Собор у Нікеї. Він був скликаний не від доброго життя. Церкву ділили суперечки. Наростала найнебезпечніша за всю історію Церкви єресь – аріянство, яке потім відгукуватиметься знов і знов. То в Середні віки – в ученні богомилів, то в двадцятому столітті – в релігійній доктрині свідків Єгови.

Ось Церква й збирається 325 року, щоб спільно розв’язати ту проблему, яку несподівано підійняли аріяни: «Чи був Ісус Христос однією з Осіб Пресвятої Тройці – Божим Сином, чи був Він людиною, обдарованою особливими ласками Бога?». І собор розв’язав цю проблему.

Чи знялася після Нікейського собору проблема Богосинівська Ісуса Христа? Як бачимо, зокрема, із вчення єговістів, які так активно його проповідують і сьогодні, – ні. Знов і знов з’являлися носії христологічної єреси, які доводили, що Ісус Христос – найкраща людина, але тільки людина. Зрештою, і іслам з’явився від того, що особа Ісуса Христа знижувалася до пророчої, тобто лише людської, гідности. Саме це змушувало Церкву знов і знов захищати правду, гуртуючись у соборну спільноту. Бо виклики, які йдуть іззовні, небезпеки, які спадають на Церкву, кличуть пізнати в собі ту єдність, яку несе нам Спаситель, – тринітарну єдність, яку демонструє світові Церква.

Це не завжди просто. І найбільшою небезпекою було втягання Церкви у земні суперечки, узалежнювання її від земних володарів. Мине кілька десятиліть після Першого Вселенського собору, здається такого успішного, тріумфального собору, і знову наростатиме аріянська єресь. Її носіями стануть самі римські імператори, які засилатимуть носіїв православ’я десь далеко, в пустелю. А деякі, як святитель Афанасій Олександрійський, самі будуть змушені тікати від небезпеки.

Але Церква живе у єдності, живе в любові. Саме завдяки нездоланній присутності благодати Святого Духа вона захищає право бути єдиною, як єдині Отець і Син. Коли ця єдність розхитується, тоді й з’являються проблеми, які не розв’яжеш жодними соборами.

Ми зараз усі переживаємо драматичні останні тижні перед давно обіцяним Всеправославним собором[1]. За цей собор моляться повсюди: і в Англіканській Церкві на чолі з архиєпископом Кентерберійським, і в Римі, де не один кардинал уже закликав до молитви за Всеправославний собор, заявляючи, що для всієї світової Церкви буде краще, коли православні подолають суперечки і зможуть зібратися для розв’язання найважливіших проблем життя Церкви. І що ж ми маємо? Що ближче собор, то більше суперечок. За останні дні вже кілька церков заявили, що з різних причин не їхатимуть на собор: ті не згоджуються з претензіями іншої Церкви на парафії у Катарі, інші відмовляються визнати християнськими церквами неправославні релігійні згромадження. Ще хтось має інші претензії. Зрештою, здається, вже задоволено було всі претензії Московського патріархату, і навіть, згодилися проводити собор не в Константинополі (Стамбулі), як планувалося від початку, а на Криті. Бо, мовляв, росіяни зараз у поганих дипломатичних стосунках з Туреччиною, і російські єпископи не хочуть їхати до турецького міста. І що ж? Інтрига продовжується, до завтра ще невідомо, чи поїде-таки російська Церква на собор. А Болгарська та Грузинська церкви вже заявили, що не поїдуть. Та й Сербська Церква виступила з заявою, яку досить складно зрозуміти, де єпископат виявляє свою опозиційність ще не розпочатому соборові.

В чому тут причина? Як вийти із цієї суперечности? Знову пригадуємо, як вчив Христос пізнавати Церкву: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою.» (Ін. 13:35). І сьогоднішнє євангельське читання нагадує, який заповіт лишає Христос у Своїй Архиєрейській молитві: щоб були всі одно…

Прагнення бути разом означає не підкорення інших своєму домінуванню, а визнання за іншими права мати свою думку, рівноправний статус у Церкві, право голосу, вимагає мистецтва розв’язувати проблеми життя Церкви собором, спільно. Не тільки своїми людськими голосами і розумом, а прислухаючись до того голосу, який в Церкві завжди має бути вирішальним – до голосу Святого Духа, який ми чуємо не в запалі суперечок, а в спокої і молитві.

Ми сьогодні також, молячись за успіх Всеправославного собору, бажаємо його делеґатам, бажаємо православним Помісним Церквам спокою й однодушности, бажаємо здобуття досвіду щирої та відкритої молитви, яка робить постійно чутним голос Небесного Отця. Голос, який долинає до нас через наше серце. Бо ж кожен із нас є Його дитиною, є Його творінням. А цей Голос кличе нас бути разом і думати не про те, як захистити свої меркантильні інтереси чи визначити, хто буде третім у диптиху (списку православних церков за ієрархією старшинства), а хто – п’ятим, хто за ким сидітиме в храмі та в залі засідань і як визначатиметься статус Константинопольського Патріарха: чи він визнаватиметься найстаршим серед православних єпископів світу, чи лише першим серед рівних.

Хіба у цьому річ?! Річ у тому, щоб Церква переживала радість сяяння Христовою правдою у світі. А ця радість дається взаємною любов’ю, порозумінням і вмінням бачити в світі фундаментальні проблеми, а не жити вимірами Середньовіччя і турботою про те, хто і як впливатиме на державу та чия держава буде сильнішою.

Хай же Господь обдарує і нас з вами мудрістю шукати своє місце у Вселенській Церкві і бачити її не як механічне згромадження окремих частин, а як містичне Тіло Христове, що зберігає апостольське спадкоємство завдяки носіям апостольської традиції, носіям благодатних дарів Святого Духа, зісланих у День П’ятдесятниці. Амінь.

[1] Святий і Великий Собор Православної Церкви, грец. Αγία και Μεγάλη Σύνοδος της Ορθοδόξου Εκκλησίας, проходив 19—26 червня 2016 року на грецькому острові Крит за відсутности чотирьох автокефальних православних Церков: Антіохійської, Болгарської, Грузинської та Російської.

(Переглянуто 79 разів, 1 переглядів сьогодні)