Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 28 травня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Минулого четверга ми ввійшли у величний і відповідальний час: завершився великодній період. Церква вшанувала Вознесіння Господнє і продовжує згадувати його аж до наступної п’ятниці, перебуваючи в очікування дня Зіслання Святого Духа на апостолів.

І хоча насамперед наступна неділя – день П’ятдесятниці – буде для нас часом роздумів про таємницю Церкви, але вже протягом попередніх десяти днів Церква своїми читаннями, молитовними спогадами, днями пам’яти святих готує нас до цього роздуму, впроваджує нас у таємницю Церкви.

Що є Церква? Для чого вона? Що вона значить у нашому особистому житті? Ось над чим ми повинні замислюватися! І замислюватися над своєю роллю у Церкві, над своїм місцем у ній…

Сьогоднішній день дуже добре обмірковувати, пригадуючи вчорашні паремії (старозавітні читання на вечірні). Бо перша паремія нагадувала нам про час, коли на плем’я Авраама напали вороги, і праотець усіх монотеїстичних релігій, тобто, релігій, які будуються на вірі в єдиного правдивого Бога, зібрав своїх слуг – 318 чоловік – і захистив Лота, якого захопили в полон, визволив бранців, відігнав ворогів. Саме це число: 318 – було сприйняте як символічне тими, хто писав історію Першого Вселенського собору в Нікеї. Навіть, визначено було умовне число учасників цього собору – також 318. Хоча насправді протоколів собору не зберіглося, і невідомо точно, скільки ж там насправді було учасників.

У чому полягають тут паралелі? Бо й тоді, у 325 році в Нікеї, Перший Вселенський собор зібрався, щоб захистити Церкву від небезпечної єреси, захистити догмат, який є наріжним каменем християнської віри – догмат про триіпостасність Бога, про неподільну єдність трьох осіб: Отця, Сина І Святого Духа.

Аріянство полягало якраз у запереченні цієї єдности, у приниженні віри в Сина Божого Ісуса Христа до віри у пророка, праведника, але звичайну людину – Ісуса з Назарету. Здавалося б, на перший погляд нічого ворожого християнству в цьому немає. Сучасні спадкоємці аріянства – свідки Єгови – навіть стверджують, що вони теж є «ну майже християнами».

Але насправді це дуже підступне виправлення руйнувало єдність, яка є основою Церкви, і знецінювало роль Другої Особи Пресвятої Тройці, про Яку Сам Христос говорить у прочитаній сьогодні архиєрейській молитві (Ін. 17:1-13) як про Слово, яким створено світ. «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Ін. 1:1) – з цих слів ми починали цикл читання Євангелія у великодню ніч, цикл, який завершиться в день П’ятдесятниці. Ось саме цю правду про Слово, яким усе створено, несе нам Христос – Слово Боже. Він же, через якого створено нас усіх, з нас творить уже нову реальність – Небесну.

Поміркуймо ще раз: через Слово створено видимий світ, через Слово створено всіх нас. І ось Слово Боже, приймаючи на себе тіло, приходить у світ, щоб нас перетворити, звільнити від гріха, повернути на Небо, повернути нам єдність із Самим Творцем.

А як ми опираємося цьому! Як ми не хочемо цієї єдности! Ми не хочемо спасіння. Ми обираємо духовну смерть, загибель. Сам Христос у тій же архиєрейській молитві згадує про сина погибелі, який ухилився від спасіння (Ін. 17:12).

Здавалося б, як може здорова людина опиратися своєму власному спасінню? Пригадаймо-но, чи не був таким опором кожен наш гріх, кожне підступне слово, кожен осуд ближнього – все те, чим ми суперечили Євангелію. Теоретично ми знаємо, як треба чинити, але постійно вириваємося в світ власної сваволі. Навіть, із церкви ми рвемося туди, де нам затишніше: де накривають щедрий стіл, де нас осявають такими фальшивими, але ніби приязними посмішками. І ми інших тягнемо в ці тенета! Бо думаємо, що нам ця минуща приємність замінить вічну славу в Небі.

Христос не кличе нас у світ, де всі будуть розсипатися у похвалах, фальшивих словах любови. Він кличе нас у світ суворої правди і дійсної, а не фальшивої любови. Бо це не любов, коли людина говорить тобі добрі слова, а відвернувшись, засуджує тебе. Любов – це насамперед діяльне служіння ближньому. І Христос постійно у Своїх притчах навчає нас цінувати саме таку щиру, жертовну, сувору любов, любов, яка може приносити іншій людині не тільки приємність, але й біль. Бо людина, яка любить, може й силою виривати свого ближнього із тенет помилок, із полону міфів, із поневолення лихими пристрастями алкоголізму, наркоманії абощо. Для цього треба зусиль. І любов вимагає докладати цих зусиль, а не заспокійливих слів: «Та в тебе все добре, ми тебе всі любимо. Будь таким, як ти є. Не треба виправлятися». Ні! Христос вчить нас вести ближнього до правди, коли треба, і застосовуючи силу.

Пригадаймо, як Він Сам, Той, Який говорив нам про слова любови і вчив, що пізнають нас по тому, що ми – християни, коли ми любитимемо один одного, – як Він з бичем прийшов у Єрусалимський храм (Ів. 2:13-17)!

А кого Він викриває найбільше? Не язичників, а фарисеїв – представників найбільш прославленої своєю зовнішньою побожністю секти, яка існувала тоді в Юдеї. Викриває саме за їхню фальш, за нещирість, за обман, за вдаване благочестя і темряву, яка приховується у їхніх серцях.

Чи ж не втілюємо ми часом у своїй поведінці Його слова про поваплені гроби, які зовні здаються такими гарними, а всередині повні зотлілих кісток?

Христос вчить нас цінувати Церкву як знаряддя спасіння, а не як притулок, чи, як говорять зараз, тусовку, де збираються люди для того, щоб поперемивати кістки один одному, зустрітися з друзями, побути разом. А, може й, використавши нагоду, випити, посидіти, погомоніти… Ні. Церква – це місце молитви. «І не робіть із дому Отця Мого дому торгового!» (Ів. 2:16), – говорить Христос.

Цінувати молитву Ісус вчить нас, молячись. Не навчаючи техніці молитви, а даючи взірець молитви. Бо ж чи треба було Христові вголос промовляти слова, з якими Він звертався до Отця? Ні, звичайно. А Він при учнях уголос промовляє їх так, що кожне слово закарбувалося у свідомости юнака Йоана. І він, Йоан Богослов через багато років записав їх достеменно так, як говорив Спаситель, слово в слово. Ми ж зараз, читаючи цю молитву, ніби поринаємо у її піднесену величну атмосферу. Атмосферу молитви, в якій здійснюється тринітарна єдність – єдність Отця, і Сина, і Святого Духа.

Молячись у ці дні до Бога, ми просимо, щоб Він дав нам дар щирої молитви, дар пізнання і прийняття серцем таємниці Церкви. Ми просимо, щоб Господь допоміг нам навчитися бути Церквою – силою, здатною оновити світ, яка не тікає від світу, а йде в нього, змінюючи його, трансформуючи його і кличучи світ уперед, туди, де Христос нас чекає, – до вічности. До вічности, приготувати нас до якої і прийшов Господь наш Ісус Христос – Слово Боже, що творить і змінює світ. Амінь.

(Переглянуто 157 разів, 1 переглядів сьогодні)