Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 20 травня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Кожен із нас проходить у своєму житті періоди хворобливої самовпевнености. Десь так років у два ми навчимося ходити, і нам хочеться все робити самостійно. Не озираючись на матір, ми біжимо кудись вдалину, падаємо, підводимося, відкидаємо руку, простягнену нам на допомогу, і рушаємо далі в світ, не усвідомлюючи, що цей світ ми зовсім не знаємо. Потім ми навчимося говорити і стараємося заглушити всіх своїми розмовами, нескінченними питаннями, вважаючи, що ми вміємо це робити краще за інших. І наша допитливість має свою мету, якої, можливо, не помічають наші родичі. Потім колись ми прочитаємо свою першу книжку і починаємо всім її переказувати. А коли доходить черга до якихось серйозніших видань, і ми прочитаємо, наприклад, популярну книжку з медицини, то починаємо всіх лікувати і пояснювати близьким нам людям причини їхніх хвороб

Але згодом приходить протверезіння. Що ми стаємо дорослішими, розумнішими, то більше ми усвідомлюємо обмеженість наших знань. Усвідомлюємо, що ця крапочка, якою є наше знання у системі людських знань, потребує допомоги, підтримки, поради. Потребує інших знань, солідніших за наші. Аж тоді ми беремо на віру написане солідними науковцями, досвідченішими за нас людьми, мудрецями, мислителями, які жили перед нами. Ми не маємо їхнього досвіду, але приймаємо його, бо віримо їм.

Так само відбувається і з людством. Воно, часом роблячи нові великі відкриття, прориваючись у невідомість, вирішує, що вже все само знає. Тоді воно вирішує відкинути потребу Бога, відкинути потребу віри. Але надходить час, коли стає очевидним, якими обмеженими були ці знання! І знов у захопленому розпачі зупиняється людина перед загадками всесвіту, усвідомлюючи необхідність Бога, Який усе це створив. Усвідомлюючи неминучість доповнення власних обмежених знань вірою в Того, Хто незмірно мудріший і обізнаніший за нас.

Так сталося і в драматичний час на світанку легального існування християнства. Церква звикла бути переслідуваною меншиною, звикла перебувати в катакомбах. Вона пройшла дуже кривавий, але водночас і дуже героїчний період, коли гинули за віру тисячі мучеників. Християнські громади були маленькі. У найкращі часи вони не перевищували десяти відсотків населення найбільш успішних реґіонів Римської імперії. Але в Церкві були люди свідомі, жертовні. Може, не завжди вельми освічені, але перейняті вірою в те, що слабкість їхніх знань, освіти доповниться і компенсується мудрістю Церкви.

Та ось на початку IV століття відбувається радикальна зміна: Церква стає леґальною. Ні, не державною у новочасному сенсі. Більшість населення тоді була язичниками. Навіть сам імператор Константин майже до самої своєї смерти лишався сонцепоклонником. Він дуже боляче і важко, дуже повільно приходив до усвідомлення християнських істин. Але він зрозумів силу Церкви, зрозумів її потребу. І дозволив Церкві вільно існувати.

Почався приплив нових людей. До віри почали навертатися суспільні еліти. Церква почала входити у нові для себе середовища. І з’явилися нові спокуси: комусь закортіло викласти християнські істини мовою грецької філософії…

Та хіба й нам з вами не траплялося зустріти неофітів — людей, які, щойно прийшовши до церкви, вирішують: “Та там, у Церкві, були люди обмежені, малописьменні. А от я грамотний, продвинутий, прийду і все проаналізую, розклавши на полички чистого розуму”. Не першою і не останньою буде ця людина…

Так відбувалося і тоді, в IV столітті. Нові люди, які ввійшли в Церкву, озброєні вірою у могутність античного розуму, вирішили: головний догмат християнства – оскільки він незрозумілий – напевне, неправильно прочитаний; віра в Триіпостасність Бога напевно, викликана впливами наївних язичницьких вірувань; неправильно прочитано найменування Ісуса «Сином Божим», це, можливо, значить, що Він – син Божий у розумінні, що “всі ми — Божі діти”… Так народилася єресь аріянства – надзвичайно небезпечна єресь, сліди якої ми й сьогодні бачимо в незчисленних парах свідків Єгови, які курсують тут і там нашим Харковом від Новожанова та Баварії і до Північної Салтівки.

Суть аріянства полягала в тому, що воно заперечувало Триіпостасність Бога – те, що Бог є один у трьох Особах: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий. Віра в Ісуса Христа зводилася до історичного прочитання приходу проповідника з Назарету в світ. Це була дуже дотепна і по-своєму зрозуміліша для античної людини, бо доступніша, теорія. Вона мала своїх прихильників. І довго ще їхні середовища нуртували у Римській імперії. Що можна було протиставити цій теорії?

Тоді Церква й збирає свій Перший Вселенський Собор. Можна собі уявити, якими були бідні архиєреї, які вийшли нещодавно з епохи переслідувань і не стали ще частиною суспільних еліт! Вони збираються у приморській резиденції імператора Константина в Нікеї, щоб імператор послухав їхньої думки. Бо й він розгубився: християнські суперечки ділять народ!

Саме тоді Церква відчула себе частинкою цього Триіпостасного Божества!

Церква має тринітарну природу. Вона, як і все в світі, створена Отцем. Церква постійно очолювана Сином – Ісусом Христом, Який і дав їй мудрість Своєї доброї новини — Євангеліє. І вона пройнята благодаттю Святого Духа, про сходження Якого ми молимося і свято сходження Якого ми будемо святкувати наступної неділі.

Саме ця Церква, наша християнська Церква, в особі її чільних представників, її духовних лідерів, молилася про дарування їй пізнання вищої правди — того, чого не осягнеш раціональним розумом. Ними й були сформульовані перші вісім членів Символу віри. Потім, у 381 році, вже на Другому Вселенському соборі, що проходитиме в новій столиці Римської імперії, Константинополі, ці вісім членів Символу віри будуть доповнені ще чотирма. Так з’явиться молитва Вірую, яка включає в себе дванадцять головних постулатів нашої віри. Кожен із нас повинен повторювати її щоранку, а за кілька хвилин ми співатимемо її всі разом. Основа Символу віри — те, що Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий — це одне, незбагненне для нас ціле. Те ціле, яке дає основу соборному розумові Церкви, збагачує і надихає Церкву новою мудрістю, вищою за раціональне знання.

Дар віри — це той дар, який допомагає нам відчути себе одночасно і дорослими, і дітьми Божими, відчути себе невпинними в пізнанні, обдарованими тим, що доповнює наші скромні власні знання – мудрістю Церкви.

Тож і сьогоднішній день — це день нашої зустрічі з пам’яттю святих отців Першого Вселенського Собору в Нікеї. А водночас — це день обмірковування величної загадки Триіпостасного Божества. Тієї загадки, віру в яку ми сповідаємо щоразу, коли складаємо наші персти для хресного знамення, символізуючи тим віру в єдність Отця, Сина і Святого Духа і єднання в Христі Божої і людської природи. І коли ми починаємо нашу молитву, то, хрестячись, промовляємо: “В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь!”. Тим самим ми щоразу не тільки сповідаємо нашу віру в Триіпостасного Бога, але й просимо, щоб Господь просвітив наші думки, підтримав, доповнив наш слабкий розум мудрістю, осяяння якою засвідчили святі отці в Нікеї. Вони, зібрані разом, склали не тільки суму розумів кожного з них. Ця сума була помножена на велич небесної мудрости, зісланої їм через благодать Святого Духа.

Тож молімося, щоб завжди ми мали розуміння величі віри — того унікального дару, який робить нас здатними йти через життя сміливо, знаючи, що просвітлюється воно не тільки нашим пізнанням довкілля і вмінням прозирати вперед, але й Божою мудрістю, яка через силу провидіння веде нас через усі земні іспити. Амінь.

(Переглянуто 66 разів, 1 переглядів сьогодні)